Одним із найяскравіших діамантів у короні людської цивілізації

Одним із найяскравіших діамантів у короні людської цивілізації, без сумніву, є планета Адоніс!

Набуття сьогоднішнього статусу Адонісом, як відомо, пов'язане з Будинком Катетингів – правителями планети протягом тривалого часу.

Історія не унікальна, але досить показова.

Понад п'ятсот років тому, внаслідок людино-фанської війни, Будинок Лотар – тодішній правлячий Дім, припинив своє існування.

Перед людськими поселеннями постало питання про вибір наступного першого Будинку. І на Великих Зборах заповітний статус виборов лорд Гуго Катет – голова Будинку Катетингів. І резиденція Будинку – Адоніс, не найбільша і не найвизначніша планета, набула статусу столиці. Саме з цією подією пов'язаний подальший культурний та економічний розвиток планети, а ніяк не (як невірно вважається більшістю) з розташуванням її на перетині більшості космічних трас.

Траси перенесли, коли Адоніс став столицею, а не навпаки.

Вони стояли на порозі.

Двоє янісців.

Невисокі на зріст за рахунок коротких ніг, які несли сильне тіло борця з непропорційно довгими руками. Класичний приклад правлячої раси. Дві пари розкосих очей без особливого інтересу оглядали Руслана.

– Пане Колісниченко, – відповідь вони вже знали, тож перша фраза була не питанням, а констатацією факту. Залишалося загадкою, кому вони констатують. Відвідувачі знали, хто він, Руслану, це було відомо апріорі.

– Слухаю.

Не чекаючи на запрошення, відвідувачі увійшли до квартири, потіснивши господаря двома парами широких плечей.

Не питаючи та не блукаючи, вони відразу пройшли до його кабінету.

Руслану нічого не залишалося, як зачинити двері і піти за гостями, що тримали себе, як господарі.

Проте вони й були господарями. Господарями нової імперії, господарями цієї планети, а отже – за законом гнучкої, але невблаганної логіки – господарями і його квартири.

У кабінеті вони не присіли. Головним чином тому, що крім крісла за столом, там не було на чому сидіти. Не мостити ж, справді, свій зад, точніше – два зади – на неширокий борт кімнатного фонтану.

Увійшовши, Руслан не без задоволення зайняв єдине крісло. Вийшло лише гірше. Тепер відвідувачі дивилися на нього згори донизу, що завдавало Руслану певний дискомфорт.

– Пане Колісниченко, ми представляємо Просвітницький Комітет.

Слава Творцю, хоч шкури носити перестали. Хоча, на святкові церемонії, янісці, як і раніше, чіпляли на себе свій смердючий національний одяг. Смердючими їх називали всі, принаймні знайомі Руслана – точно. Хоча Руслан знав – шкури не смерділи, а пахли і навіть дуже приємно. Прекрасна вичинка, що зберігає блиск і чистоту хутра, екзотичні тварини з найвіддаленіших куточків Імперії. Та що там – у нього в гардеробі висів «шкурний» костюм, якраз для офіційних церемоній.

– Просвітницький Комітет? – Руслан дозволив правій брові поповзти догори. Як модний письменник, дві останні книги якого ніяк не випадали зі списків бестселерів, він міг собі це дозволити. Навіть у розмові з представниками правлячої раси.

– Цілком вірно, і від нашого Комітету до вас офіційне доручення.

Фраза трохи різала слух професійного письменника, хоча, начебто, всі слова були правильними і на своїх місцях.

– Доручення? – ось, значить, як. Не пропозиція, не прохання, а – доручення. Майже наказ. Що могло знадобитися просвітителям від нього – письменника. На язик просилося питання: «Не помилилися адресою?», – зважаючи на привітання – питання дурне.

– Наш Комітет доручає вам написати біографію Поводиря.

– Е-е-е, – Руслан на мить послабив контроль, і питання, скориставшись шансом, прорвалося назовні. – Ви впевнені, що не помилились адресою? – мить минула, контроль відновився. – Я, певною мірою, не історик, не дослідник. Та й, наскільки мені відомо, вже існує принаймні кілька офіційно виданих біографій Поводиря.

– Цілком вірно, однак є ідея, до ювілею Великого Перевороту видати, якщо так можна висловитися, ненаукову, літературну біографію всіма нами улюбленого Поводиря. Де б він постав, як звичайна людина, з минулим, зі своїми бажаннями, думками...

– Слабостями, – не втримався Руслан.

– Слабостями, – легко погодився один із гостей. – Не приховую, подібне доручення отримали ще кілька письменників. Праця, визнана найкращою, та тою, що найбільш відповідає нашим вимогам, буде видана. За рахунок Комітету та чималою кількістю примірників. Сподіваюся, що стимул зрозумілий.

– А якщо я відмовлюся, чи не зможу…

– За півроку, у місяць святкування двадцять п'ятої річниці Великого Перевороту, рукопис має бути у Комітеті. Так, так, не дивуйтеся, ми знаємо, що ви вважаєте за краще писати від руки.

– Але я навіть не знаю, з чого почати.

– З чого хочете, це як вам підкаже письменницька інтуїція. Якщо ваша, е-е-е, праця вимагатиме накладних витрат – чеки та квитки зберігайте. Все буде, звичайно, сплачено. Крім того – ось, – на стіл лягла пластикова картка з переливчастою голограмою. – На півроку вам надається допуск до всіх архівів та сховищ, які можуть знадобитися у процесі написання біографії. Якщо кудись вас не пустять, зв'яжіться з нами, – поруч лягла ще одна картка, не така квітчаста. – Запитання?

Запитання? Запитань не було.

Удача – ось слово, що крутилося в голові, на щастя не скатуючись на язик. Ні, начхати йому було на біографію Поводиря і на всі обіцяні вигоди.

Телепати – давня та таємна пристрасть Руслана. Незабаром виповниться три роки, як з'явилися кошти та можливість, і як з невеликими перервами він досліджував та писав історію телепатів. Тема була не те щоб заборонена, але й не особливо віталася офіційною владою.

Звичайно, грамотний психолог за дві секунди розкусив би причини його одержимості телепатами і, майже напевно, позбавив би її Руслана. Але в тому й річ, що Руслан знав причини, точніше – одну причину одержимості і жодною мірою не хотів неї позбавлятися.