Всупереч загальноприйнятій думці

Всупереч загальноприйнятій думці, далеко не всі телепати стають катами. Втім, слово «далеко» тут не є доречним, проте прецеденти мають місце і продовжують з'являтися. Один із найзнаменитіших – сумнозвісний випадок із телепатом Сергієм Светіним. Молодику не тільки дозволили жити в столиці, але ще й прийняли до медичного університету. На загальних, так би мовити, підставах. На жаль, на жаль, можливо, суспільство виявилося не зовсім готовим, можливо сам юнак не зміг, якщо так можна висловитися, приборкати свій дар. Що б там не було – експеримент закінчився невдачею.

Ми не станемо шукати тут винних і правих, обмежившись лише констатацією факту.

Наскільки нам відомо, спроб більше не було. Хоча можливо, колись, у віддаленому майбутньому, людство дозріє до спільного життя з індивідуумами, які читають думки.

Перші ластівки, на кшталт Сергія Светіна, продовжують жити на планетах серед нас, вишукуючи та виборюючи власне місце у суспільстві, яке прийнято відносити до цивілізованого.

«Адже вони теж – кати…»

Руслан Колісниченко відклав рукопис.

– Ну як?

Нестор Флексер перед тим, як відповісти скуйовдив волосся. Час від часу він повторював це, тому шевелюра Нестора була схожа на зачіску маніяка-вченого, яким його люблять зображати у фільмах. Рудого маніяка-вченого. Але тільки шевелюра, бо тіло хлопця могло стати чудовою моделлю для якоїсь героїчної статуї.

Залишивши у спокої волосся, Флексер перейшов до біцепсів, нервово обмацуючи, наче вони могли здутися.

– Давно хотів запитати – писати на паперових аркушах, ручкою, це через нелюбов до техніки, чи такий свіжопридуманий кич?

– Ти розповідь чув, чи ні!

– Ну чув, – Нестор знову обмацав біцепси. Ідеальні пропорції тіла хлопця більшою мірою були предметом праці пластичних хірургів, ніж походів у спортзал. Тиждень тому, витративши неабияку суму з батьківських грошей, Флексер зробив собі нове тіло. І ще звикав до нього. – Думаєш, так все було?

– Так, не так! Після погромів, а потім Перевороту мало що залишилося, особливо пов'язаного з телепатами. У старому сховищі та ще й на паперових носіях мені вдалося відкопати записи. Одній зі справ я, так би мовити, надав більш літературний вигляд.

– Дівчина, золото, романтична лінія – надто театрально. Схоже на дешеву белетристику.

– Про романтичну історію я нічого не вигадав, ти ж знаєш – телепати не можуть брехати. Принаймні не іншим телепатам.

– А ім'я героя ти теж узяв із записів. І воно випадково збіглося з твоїм.

– Можеш не вірити, але так! – Руслан Колісниченко опустився в крісло, спинка якого тут же послужливо зігнулася, набувши форми його сутулої спини. – Справді, був такий кат на ім'я Руслан. Власне, тому я й зацікавився його справами.

– Сподіваюся, ти розумієш – це ніколи не буде опубліковано.

– Так уже ніколи...

Нестор скуйовдив шевелюру.

– Далися тобі ці кати! Звичайно, зараз не ті часи, що після Великого Перевороту, але все ж таки. А тут – мало того, що телепат, та ще й кат. Людей, отже, убивав.

– Винних, злочинців!

– А хто встановлював міру провини? Сам і встановлював!О, так, мало не забув – Рада Катів! А у Раді хто? Ті самі телепати! Рука руку миє!

– Зараз ти міркуєш, як ті, хто громив дома і вбивав телепатів перед Переворотом, не розбираючи, хто винен, хто ні, тільки через те, що вони відрізняються від нас.

– І тоді, і зараз – люди не змінилися. Було б лихо, а винні знайдуться.

Руслан підвівся з крісла, і воно випросталося. Як завжди, коли хвилювався, а хвилювався він завжди, коли розмова заходила про телепатів, ноги, тіло вимагали руху. Хоча б звичайної ходьби з кута в кут.

– Знаєш, є версія, що тоді із Поводирем розмовляв саме телепат.

Нестор відмахнувся.

– Чув, але не вірю. Свій – своїх зрадив!

– Насамперед він – людина, і лише у другу чергу – людина, яка вміє читати думки.

– Ага, і такий ідіот, що не припускав, чим усе скінчиться! Слухай, кинув би ти це діло. Написав би черговий роман, грошенят зрубав…

– Я написав… точніше, пишу… точніше – збираюся писати…

– Та ну! І про кого? Красуню, красуню блондинисту серед героїнь, для мене, і щоб цицьки побільше, а краще в два ряди, як у гімканок ...

– Про Поводиря.

– А талія – руками не обхопити, та ноги від вух… чого?

– Я пишу роман про Поводиря.

– Якого Поводиря, нашого?

Руслан посміхнувся.

– Якщо ти знаєш іншого.

– Ні, але… просто… чого це раптом…