Капітан Андрій Зайкін спустився в кафетерій готелю. Попри назву, каву тут не подавали. Як пояснили – наркотики заборонені на Штіті, і каву якийсь розумник із місцевих зарахував до них. Втім, як і шоколад.
За одним із столиків уже сидів Руслан.
Побачивши Андрія, помахав йому.
– Як влаштувався? – цього разу Руслан був без свого саквояжу.
– Нормально. Напівлюкс, навіть вода є, холодна правда. А ти?
– Люкс!
– Не погано!
Руслан знизав плечима.
– Контора платить.
Принесли замовлення. Подивившись на половину столу сусіда, Андрій не зміг стримати подив.
– Ого!
Співрозмовник посміхнувся.
– Коли випадає нагода – люблю поїсти. Особливо скуштувати місцевих страв.
– Дивлячись на тебе, не скажеш.
Руслан не справляв враження гурмана та сибарита.
– Знаю. Можливість випадає не часто. Та й страви місцеві, за великим рахунком, не дуже їстівні з незвички.
– І все ж ти їх замовляєш.
– Іноді трапляються й нічого. Чи куштував, наприклад, ангійський штрудель?
– Ну… ні.
А градівську запіканку, блекторських восьминогів, запечених у власному соку. Останнє особливо цікаве. Перед тим, як приготувати восьминога, блекторці підвішують його за щупальце на сонці. М'ясо починає гнити, туша роздмухується, пускає соки.
– Досить! Я ж їм!
– Між іншим – смачно.
– Може й так, але без мене. Цікава у тебе робота, буваєш у багатьох місцях?
– Ну, так, – Руслан чомусь зніяковів.
В Андрії ж зіграла професійна гордість.
– Хочеш, вгадаю, хто ти? За професією.
– Спробуй, – Руслан усміхнувся, підчепив двозубою виделкою якийсь місцевий овоч із тарілки і відправив собі до рота.
– Почнемо! Ти багато подорожуєш.
Руслан кивнув, погоджуючись із цим фактом.
– Твій саквояж досить пошарпаний, однак недостатньо місткий для великої кількості товарів. Отже, логічний висновок про те, що ти комівояжер, відпадає.
– Я не комівояжер, – погодився Руслан.
– Твій одяг говорить про середній статок, проте ти із легкістю можеш дозволити собі зняти люкс у готелі та замовити сніданок із екзотичних страв.
– Два-нуль, Шерлок.
– З чого робимо висновок – ти торговий представник якоїсь не дуже великої, але й не дрібної фірми, яка займається, швидше за все, інформаційними технологіями, ну чи наданням послуг у сфері. Може навіть охоронної контори – сигналізації там, та інше! Ну як? – відкинувшись на спинку стільця, Андрій зробив ковток остиглого чаю.
– Спостереження – слушні, висновки – не дуже, але якщо тобі від цього легше, то нехай я буду представником охоронної фірми.
– Не легше. Хто ти?
– Впевнений, що хочеш почути. Зазвичай люди після того, як дізнаються, чим я заробляю на життя, перестають зі мною спілкуватися. Не хотілося б долучати тебе до них.
– Невже, найманий убивця? – жартівливий тон, але всередині у Андрія все стислося.
– Ні, але якби це було так, я все одно не зізнався б.
– Асенізатор?
– Майже. Близько, дуже близько, і попереднє припущення має деякий сенс.
– Ну, я навіть не знаю…
– Я – кат, – Руслан уважно дивився на Андрія, спостерігаючи реакцію.
– К... кат... – черговий ковток чаю застряг у горлі. Кат! Вони вбивають людей за гроші! Так, злочинців, але байдуже! Суддя, прокурор, суд присяжних та виконавець в одній особі! І він – телепат!
– Заспокойся, ти нічого не думав про роботу.
Андрій якраз цієї хвилини гарячково намагався пригадати, чи не згадував він про своє розслідування.
– Ти читаєш мої думки! – він хотів, щоб голос звучав впевнено, але верескливі нотки таки прорізалися в ньому.
– Ні. Твоє обличчя. Це так явно написано на ньому, – Руслан спокійно їв та спостерігав реакцію Андрія.
– Ти… це… це… обурливо! – чомусь у голову, а потім на язик влізло саме це слово.
#14 в Фантастика
#3 в Наукова фантастика
#31 в Детектив/Трилер
#14 в Детектив
Відредаговано: 15.11.2024