Квош

Бісить. Як же все це бісить! Сидів на шафі, нікого не чіпав, випромінював найкращу суміш презирства і байдужості. Це неважко, коли тебе ніхто не бачить. І тут я-ак гахне! Ледь не згорів! Цей вогняний тип, певне, вирішив, що його перетворення — центр всесвіту. Ходить тут, іскри розкидає, ніби весь Йоль тримається виключно на його палаючій дупі! 

 
Мусив з криком кинутися з шафи просто у відро Домовика. З милом! Яка погань! Як же принизливо! Я зроблю все, щоб про це ніхто не прознав. Ніколи. 

 
Як же остогидло бути тінню. Треба б винайти, як нагадати всім цим « величним духам», що маленький трясовичок теж може бути грозою... або хоча б пристойним гомоном у темряві. 

 
Наприклад, Рудий. "Новий Вогонь", як же... Ось він хто завгодно, лиш не Вогонь. Як можна призначити Вогнем того, хто, якщо чесно, і свічку запалити з першого разу не здатний? Я бачив. Та й взагалі, Рудий був... як би це назвати... типовою людиною. Гучним, метушливим, і, що мене найбільше дратувало, занадто яскравим. Від нього так і віяло теплом і якимось недолугим життєлюбством. 

І ось цей персонаж стає Вогнем! Всі його хвалять! Домовик дивиться, ніби сам його збудував. З тирси, очевидно. Йольський Кіт лишень шипить і хвостом вимахує, а Ліля взагалі мало не посміхнулася! Це при тому, що вона останні тижні тільки кохфу, або як там цю гидоту, хльостає, та людей рятує. Ну і де тут справедливість? Я міг би бути Вогнем. Або хоча б помічником. Але дрібна нечисть нікому не треба. Навіть Привиду, який тільки те й робить, що скрегоче з дзеркала, більше уваги дістається. 

Ймення запам'ятати, і те не можуть. Стариган кличе «Гей, ти», Їх Котяче Дуріння величає "Квак", а Господиня… ну, їй взагалі на мене байдуже. 

 
Живу я в шафі. Звичайній, людській. Колись я гадав, що шафа — то тимчасово. Мовляв, почну з найменшого, а потім поступово виросту в щось значне. Але ось я, сиджу в товаристві старого пилососа, віника, зимових черевиків і мрію... Ні, не про великі справи. Мрію, щоб хоч хтось помітив. Не ноги за шваброю, а по-справжньому. Адже хто такий Квош? Доглядальниця для мишей і повзучої тіні. А я так хочу стати кимось. Перетворитися... ну, скажімо, на лютого звіра. 

 
Нечисть на кшталт мене в цьому Йолі взагалі ніхто не помічає. Ми, виходить, по плінтусах та шафах ховаємося, щоб ані хвоста не прищемили, ані копита не зачепили. А нас навіть не бачать! 

 
Ну, гаразд. Я про себе нагадаю. Треба б дізнатися, де там пропав цей бовдур — справжній Вогонь, і якщо він справді на іншому боці, то якось зв'язатися з тими, хто його викликав. Якщо ж він просто втік, я знайду його і... як би це висловитися... трохи підправлю настрій. 

 
Йоль? Тьху! Справжнє свято духів — Самайн. Темне, загадкове, справжнє. Не ці ваші світлі вогники і хороводи, а вогкість, шурхіт у кутках, коли й без того похмуро, аромат тління і сирої землі, мерехтіння болотяних вогників. Справжнє свято тіней, шепотів і вогкості, де навіть "дрібничка" може по-справжньому розгорнутися. 

Люблю ховатися в темних кутках, вимальовуючи візерунки на запрілих вікнах і ворушити фіранки, коли ніхто не дивиться. Люблю, коли за вікном завиває вітер, ніби хтось прагне прорватися в будинок. 
Людські істоти називають Самайн Геловіном, але що вони тямлять? Зі своїми іграшковими черепашками та безглуздим вбранням вони не вміють по-справжньому відчувати Темряву. 

Та ні, справжній Самайн – то густа, в'язка імла, холод, що дістає до кісток, запах запрілого листя і кроки за спиною, які чуєш тільки ти. Це коли світ завмирає, і здається, що ти стоїш на межі чогось стародавнього, могутнього, первісного.

 
Якось я пробував піти за Межу. Потайки, щоб ніхто не помітив. У мене б вийшло! Дурний стариган! Принесло ж його за віником! Попрацювати він вирішив, в ряди-годи. Крім того, що змусив відмивати підлогу і прати руни, так ще й обмовився, що дріб'язок невпізнаний «навіть там нікому не потрібен». Розумник. Тільки б повчати. 

 
Як же бісить! Чокнутий стариган вважає, мовляв, слід працювати, служити дому, бути корисним. А мені, лише б от у шафі щось впустити чи звуки моторошніші видати. Називає це "дитячим белькотінням". 
Я йому якось відповів, що сам він виглядає як лисий гном з мітлою. Знову мив підлогу. Бісить... 

 
Ще й Котяра починає. Цей самозакоханий пухнастий диктатор, завжди лізе всюди зі своїм сарказмом. Він надто певен, що світ обертається навколо його миски з кормом. Дивиться на мене, ніби я та пляма на килимі, яку ніяк не виведуть. Переживає він за Йоль. Я вже йому додам підстав для переживань! 

 
На вікно нещодавно намалював павутиння. Ні, не криво! Павутиння не буває прямим! Зібрав на вулиці листя. Пофарбував його, щоб воно нагадувало клешні мерця. У кут кухні засунув засохлу болотяний мул. Нехай не помітять, та бодай відчують! 

Щоправда, мул протух через добу, і сморід розбудив Господиню, яка автоматично заморозила підлогу. Я тоді ледь не примерз до плінтуса, але випробування — неминуча складова боротьби за волю. 

 
Так, я маленький. Так, я сиджу в шафі. Але одного дня я доведу всім, що дрібні тіні можуть стати чимось величним! 

 
Я знайду спосіб знищити самозваний Вогонь. Нехай відчують смак вогкості, який я так люблю, і нехай запам'ятають ім'я... ну, може, не ім'я, але хоча б шурхіт, з яким я прослизаю по шафах! 

 
Я посміхнувся. Ну, в межах того, як може посміхатися болотяник. Здається, цього Йоля вони запам'ятають.