Новенький

У Йольську ніч навіть тіні мають танцювати в правильному порядку. Вдих — видих — і вперед. Але ж ні. Вогонь… зник. І це не метафора про довгі зимові вечори без свічок. Ні. Справжній Вогонь — живий, норовливий, з іскрою в очах — просто випарувався.

Спершу ніхто й панікувати не збирався: ну мало куди він міг утрапити. Завжди був непосидючий, запальний — міг спокійнісінько дременути у глухомань, щоб там палити багаття просто посеред снігу. Або, у гіршому разі, нахлюпався місячного світла й подався буянити по лісах. Та час ішов, а від нього — й сліду нема.

Нечисть шепотілася по кутках, перезираючись так, ніби їм усім дружно наступили на хвіст. У квартирі гуляв крижаний протяг, Земля бурчала собі під ніс, а Вода… Вода просто заліз у мийку зі своїми ножичками й зробив вигляд, що його взагалі не існує. І все це — на тлі справжнісіньської божевільні.

Ліля на межі: останнім часом вона сьорбала каву, наче вампір кров після знайомства з свяченою водою, – тобто літрами, і засинала прямісінько над чашкою. Якось я ледь встиг лапою відмахнути горнятко вбік, коли Господиня ледь не занурила туди ніс. Плюс, тепер у квартирі ошивався цей... її друг. Рудий, гучний, гарячий. Особисто у мене від нього волосся ставало дибки. Безперервно! А я його стільки вилизував...

Від Рудого несло прянощами, ніби хтось надумав зварити чай з перцю чилі. Хоча, користь від нього все ж таки була. За його присутності Господиня вимикала балакалку і навіть погоджувалась перекусити.

Щодо зникнення вогненного недоумка, до Ліли ухвалили рішення не потикатися: ну кому заманеться бентежити Снігову Діву, яка вже другий тиждень живе лише на каві та нервах? Але, певне, погані новини розлітаються раніше за слова, бо вона сама відчула, що щось не так.

Я якраз намагався вмовити Домовика поділитися своїми запасними припасами – він їх завжди від Лілі ховає, щоб не лаяла за надлишки, як...

Спочатку був звук. Низький, як передгрозовий гул. Потім налетів крижаний вихор, зірвавши з підвіконня всі мої спеціально вилизані, для дотримання чистоти, а не те, що про доброчесного кота зараз всі подумали, домашні рослини. Я ледве встиг відскочити, а Домовик і поготів сховався за шафою, бурмочучи під ніс:

– Все, довистрибувалися, мороз-матінка пробудилася.

У дверях кімнати постала вже не Ліля. Замість неї там височіла Снігова Діва. Очі – два крижаних скалки, шкіра – як тільки-но опалий сніг, а волосся крутилося сріблястими цівками. Кавове горнятко, ще донедавна затиснуте в її долонях, обернулося крижаним артефактом із льодяним напоєм всередині.

– Так, – голос Господині був м'яким, але від того ще загрозливішим. – Де Вогонь?

Нечисть, що зазвичай бормоче і сперечається, завищала, як цуценята, що втрапили в сніговий замет. Дрібнота метушилася, зіштовхуючись одне з одним і втикаючись у стіни, поки Ліля, чи, радше, Снігова Діва, не приморозила їх простим помахом руки.

– Повторюю. Де Вогонь? – крижана аура загусла так, що навіть привид у дзеркалі підібгав свої безтілесні ноги.

Виявилося, що ніхто достеменно не знає, де ж він. Пішов кілька днів тому, нічого не казав...

Снігова Діва насупилася, в кімнаті замайоріли дрібні сніжинки. Я, звісно, знав, що вона іноді може й бурю здійняти, але щоб так?! Мені, між іншим, хутро бодай іноді треба зігрівати! Бо потім вилизати його неможливо!

Згодом, коли ми з Домовиком сиділи за цоколем, намагаючись відігрітися заниканою ним сивушкою, я збагнув, що слід терміново брати справу в свої лапи. Адже інакше лишимося без святкових чарів. І без Господині. Ну, або зустрінемо Йоль крижаними зваями.

– Діду, треба знайти цього... блазня вогняного. Бо нас усіх замордують. – Я повернувся до Домовика, що виліз з-за шафи, держачи в руках стародавню магічну книгу.

– Най спробуємо це закляття. Воно начебто випробуване, – буркнув він, здуваючи пил з палітурки.

Ми накреслили магічне коло на підлозі, я навіть пожертвував власною лапою, щоб лишити відбиток. Щоправда, згодом мусив довгенько її вилизувати. Домовик вимовив слова закляття, й тут...

Замість того, щоб показати нам Вогонь, коло почало крутитися в протилежний бік. З нього зринулися сполохи, і посеред кімнати з'явилася... смажена рибка. У чаду, із золотистою скоринкою й ароматом, від якого в мене потекла слинка.

– Що то? – зашипів я.
– Певно, я щось невірно намалював, – звинувато розвів руками Домовик.
– Ще раз таке зробиш – сам станеш жертвою Йоля, – гримнув я, знервовано махнувши хвостом.

Домовик ще довго картався. Лаяв автора книжки...
Рибу ми щоправда з'їли, майже разом Ні, я не ненажера! Просто перехвилювався. А рибка смачна виявилась. 

Рудий знову явився надвечір. Знову базікав-базікав і пропах... курочкою! Мерзотник! Проте, Лілю додому привів. Вона, як завжди, примудрилася задрімати над горнятком. Я ж, роздивлявся врешті-решт притихлого Рудого. План, що дозрів у моєму геніальному мозку, видавався ризикованим, але вибору, здається, не лишилося.

На Рудого я дивився довго. Ну як... секунд десять, орієнтовно. Хвіст у мене стійкий, а терпіння – спадкове, від бабусі по татовій лінії. Та цей людський мене бісив. Сидів, розчепірившись у Лілиному кріслі, жер її канапки і посміхався, як школяр, що підклав кнопки на стілець вчителя.

– Скажи, Рудий, – почав я, попередньо повернувшись до нього хвостом і відразу вказавши тим самим місце людині, – тобі не здається твоє існування безглуздим?

Він відсахнувся, бурмочучи щось про те, що збожеволів і тепер йому щось чується. Довелося розвернутися і зашипіти.

– Так, я розмовляю. Ні, ти не спиш. І так, мені плювати на твої переконання, – відрізав я, виблискуючи очима. — Слухай мене, смертний, бо зараз ти довідаєшся правду. Перед тобою Снігова Діва, — я хитнув головою на Господиню, що безтурботно спала, — вона відповідальна за порядок у цьому світі, за свято Йоля і за безліч речей, про які твій людський мозок навіть не підозрював до цієї миті.