Дім?

Давайте одразу розберемось: ця квартира — взагалі не місце для нормального котячого життя. Серйозно. Якби я мав вибір, жив би собі в теплому будинку з м’якими диванами, мискою, повною корму, й тишею, яку порушує тільки моє благородне муркотіння. Але ні — я живу… тут.

Перше, що лупить по носі, — запахи. І я не про аромат кави, якою Хазяйка намагається замаскувати свої нічні “подвиги”. У нас тут цілий фестиваль: палена сірка — ніби хтось украв у бісів гриль і не віддає. Сира трава й мох, що раз у раз з’являються зі шафи разом із якоюсь дрібною нечистю, яка навіть у пеклі не числиться. А ще — мій персональний “улюбленець” — сморід тління й вапна, що тягне від дзеркала, коли Привид, замість спати, лізе “розім’яти кістки”. От і скажи потім, шо він не мумія.

Шафа постійно дрижить, грюкає, а часом там такий гармидер, ніби хтось феєрверки запускає. І знов тхне сіркою. Дрібнота нечиста, хай їм грець. Ще й лаються між собою тоненькими голосами:
— Ей, ти чо мою шишку стягнув?!
— А хто сказав, шо вона твоя?!

Домовик колись пробував навести там лад, але його “я тут головний” уже давно не діє. Ці нахаби навіть у мою миску заглядають! У мою, розумієте?!

Не подумайте, я не нию. Просто спробуйте пожити в хаті, де навіть кота не поважають.

Так, у нас кава заварюється виключно промисловими партіями — в каструлі, і розмішується тим, що перше під руку втрапить.

— Га? — кліпає вона, ледве фокусуючи погляд. — Вибач, Кузь.

Кузя! Знову! Я ж не якийсь там дворовий Вася, а Кузьма Цезаревич! Але що візьмеш із людини, яка може налити котові кави замість корму?

Привид знову застогнав. Останнім часом узагалі не в собі. І не повірите — небезпечний, хоч і виглядає як мішок пилу з очима.

Ви колись прокидалися з відчуттям, що світ вирішив ненавидіти вас ще сильніше, ніж учора? От я прокинувся саме так. Шерсть дибом, хвіст — як щітка,  страх холодний, як слизький тарган, повзе по спині. На балконі вовтузились двоє. Один — довгий, як антенна, другий — рухається, як ведмідь на льоду.

Я внутрішньо скривився: І це — розумна раса?

Ці генії криміналу вирішили, що користуватись ліхтариком — гарна ідея. Тоненький, промінь ковзнув по вкритому віковим пилом склу. Пил цей не змивається нічим. Хазяйка колись погрожувала сходити за свяченою водою, та, мабуть, забула. Пощастило старому хрускоту.

ромінь ковзнув по дзеркалу, де щось ворухнулось.

І з’явилось воно.

Труп, звичайнісінький, стандартний. Шкіра жовта, як старий лимон, очі запалі, губи потріскані, зуби — уламки. На шиї темна пляма, що тягнеться вниз. І тут — увага — лапа, тонка, як гілка, повільно піднялась, а губи ворухнулись.

Злодії, хоч і закам’яніли на мить, зникли з кімнати миттєво. І правильно зробили — бо я б теж утік, якби міг крізь стіни.

— Вони через балкон вистрибнули, — меланхолійно заявив привид і щез у дзеркалі.

А я лишився. Один! Голодний! З нервами, наче струни!

І знаєте що? Ніхто мене не зрозумів. Ніхто! Домовик пробурмотів, що це “урок для всіх нічних бешкетників”. Ліля сказала, що я “занадто емоційний”. А привид заявив, що це було “навіть весело”.

Весело, ага. Мені потім ще півдня хвіст дрижав.

І от ти сидиш собі, слухаєш, як дзижчить лампа, як шафа стогне, як дзеркало блимає не туди, куди треба, — і думаєш: чи не пора мені переїхати?

А потім згадуєш, шо без тебе вони всі б давно розвалились.

Бо коли Ліля повертається з чергової зміни, то виглядає, ніби її катком переїхали й забули зняти з дороги. Ввалюється, шурує на кухню, наливає каву — і засинає обійнявшись з кружкою. 

І тоді починається найцікавіше.

Кухня повільно перетворюється на царство вічної мерзлоти. Стіни беруться інеєм, підлога стає слизькою, лампочка мерехтить, як остання зірка в тундрі.

Домовик у ці моменти тікає під плінтус. Привид тріщить і бурчить із дзеркала. Дрібнота пищить:

— Це шо, зима настала?!
— Та нє, то вона знову!

І я, герой дому, йду на подвиг. Зістрибую з шафи, заплигнути Хазяйці на коліна — ще той квест. Вони ж холодні, як крижана лавка, та ще й вона смикається, ніби їй сняться ціни на корм. Але я не здаюсь. Згортаюсь клубком і починаю муркотіти.

Спершу іней зникає з пальців. Потім перестає скрипіти підлога, і кухня знову стає кухнею, а не порталом у льодовикову епоху.

Ліля трохи розплющує очі, гладить мене по голові й бурмоче крізь сон:
— Ти мій рятівник… Тільки з тобою тепло…

Ось вона, нагорода героя. Після таких “подвигів” я отримую смаколики. Не одразу, звісно. Вона часто забуває. Але тоді мене рятує Домовик — нишком підкидає то сметанку, то шматочок риби.

Знову ніч. Та сама, глибока, коли навіть час завмирає, і лише рідкі авто розрізають тишу за вікном. Я вмощуюсь біля Хазяйки в ногах, клубком, хоч від неї вже не те тепло, що колись. Робота, турботи, кава й безсоння зробили своє. Але все одно — вона моя. Моя Хазяйка.

Дзижчить говорилка. Різко, дратуюче. Ліля підстрибує, майже скидаючи мене:

— Так, слухаю. Що?.. Зрозуміла, буду за двадцять хвилин.

Голос сухий, як перегоріла нитка. Я відчуваю це напруження

.

Вона хапає куртку, взувається й вилітає з квартири, навіть не озирнувшись. А я сиджу на ліжку, дивлюсь на порожнє місце й чую бурчання Домовика.

Я знаю, чому її покликали. Люди називають це трагедією. Я ж… підозрюю, що за цим стоїть щось більше. Йоль на носі. Колесо повертається. Темрява згущується, і світ наповнюється тінями, які рвуться назовні.

Колись, давно, я був частиною того темного світу. Йольський Кіт. Кажуть, таких, як я, боялися в кожному домі. Якщо діти поводилися погано — ми приходили по них. Грізні, як тигри, дикі, як нічний вітер. Ну, майже. Я тоді був молодший, спритніший і куди менше прив’язаний до теплих ковдр.