Щоденники Снігової Діви

— Так, Кіро, кажи. Тільки не починай із "тут така справа..." — Я витягла телефон з кишені, намагаючись одночасно натягнути рукавички тремтячими руками.

— А що, коли якраз «така справа»? — хмикнула подруга. — Ти з роботи вже вийшла?

— Вийшла? Кіро, я повзу. І зауваж, повзу не до ліжка, а, вочевидь, до власної загибелі, бо ти точно щось задумала.

— Лілька! Скільки можна спати? Ти що, Полоз Великий? Він теж, кажуть, по тисячі років дрімає, аби тільки нічого не робити.

— Полоз не відстрибав другу зміну поспіль, витягаючи ДТПшників з машин та по змозі із загроб'я.

— Ой, не драматизуй. І взагалі, то не я, а твій кіт.

— Який кіт?

— Ну, цей... мейн-кун, або хто він там, із тарганами в голові. Утік він. По ТЦ вже блукав, тістечка крав. Мені Тім фотки скинув, у чаті.

На секунду я просто відключилася. Йольський Кіт. Торгівельний центр. Тістечка. О пів на сьому ранку. Чудово.

— Кіро, ти серйозно? — простогнала я.

— Серйозно. Сама хотіла взяти кішку — ось і розгрібай, — подруга явно насолоджувалася ситуацією. — Гаразд, не тягни. Рятуй своє пухнасте чудовисько, поки охоронці його не спіймали.

— Ще скажи, щоб я йому там вечерю замовила, — буркнула я, але Кіра вже відключилася.

За півгодини я нарешті виповзла з лікарні. Очі злипалися, ноги плуталися, але мозок продовжував працювати на, незрозуміло де знайдених, залишках палива.

Перший сніг.

Усе навколо сліпучо біле, іскристе в перших холодних променях ранку. Доріжки, кущі, арка — ніби з якоїсь іншої реальності.

"Щось запізно цього року", — розсіяно подумала я. 

"Стривайте... запізно? А, яке сьогодні взагалі число? І зав. відділення носився з якимись зборами на корпоратив. Строк, чи що?! Я ж тільки після чергування! Рятуйте!"

Телефон зненацька знову завібрував. Дідусь.

— Сніжинко! Як ти? — пролунав у слухавці його, як завжди, м'який, рокотливий голос.

— Нормально... Нічого такого. Робота, чергування, хвостатий апокаліпсис. Діду, як гадаєш, скільки людське тіло, посилене магією, витримає без сну?

— Люба, не нервуй, — у голосі Тріскуна відчулося занепокоєння. — Я ж попереджав, що кіт може влаштувати сюрприз.

— Дідусю, коли ти казав "сюрприз", я думала про перекинуту вазу, а не про торгівельний центр і тістечка.

— Ну, тістечка він, певно, не просто так вибрав, — роздумливо протягнув Тріскун. — Може, хотів глянути, як ти впораєшся.

— Не маю сумнівів. Влаштував, зараза пухнаста, квест. Захоплююся його педагогічними методами, — я прикрила очі і повільно видихнула.

Крижаний протяг пронісся, кинувши в обличчя пригорщу сніжинок. Сонце затулила темна, важка хмара, що незрозуміло звідки взялася. Так, Ліля. Заспокойся. Лише снігової бурі не вистачало.

— Лілько, не бурчи, — дідусевий голос став трохи м'якшим. — Ти ж сама вирішила спробувати пожити серед людей. Хотіла зрозуміти їх, дати їм шанс. Це правильно. Просто пам'ятай, що не все буде легко.

— Я не заперечую, — зітхнула я. — Але інші духи могли б не перегинати.

— На жаль, — з сумом зітхнув Тріскун. — Деякі з нас забули, навіщо ми тут. А ти... ти молодець. Але, дитино, не перевтомлюйся. Я хвилююся за тебе.

— Дідусю... - я хотіла бовкнути щось в'їдливе, як зазвичай, але язик не повертався. Трохи помовчавши, тихо прошепотіла: — Дякую.

Дідусь нічого не сказав, але звідкись я знала - він усміхався.

Йольський Кіт, між тим, справді був проблемою. Якщо його вчасно не зупинити, він миттю нагадає людям, що дива все ще існують.

Людство, звісно, заслуговує на шанс, але Коту після цього шансу доведеться пояснити, що таке дисципліна.

Не встигла зробити й десяти кроків, як з найближчого провулка, просто під ноги, вилетіло дещо маленьке, червоне і вкрай незадоволене.

— Гей, ти! Хто тут понаставляв цей сніг? Га? Хто вирішив, що крижана калюжа — гарна ідея? - "дещо" грізно вперло руки в боки, роздуваючись, наче гнівний їжачок.

— Ну, ймовірно, природа? — невпевнено припустила я.

— Ти хто така? — маленькі оченята "дещо" примружилися, мов у начальника ЖЕКу, що помітив на асфальті сміття. — Снігова Діва? Егеж, значить, твоя робота! І ти зараз дізнаєшся, що буває, коли сніг падає не туди, куди треба!

Відповісти я не встигла. Добре хоч пригнулася вчасно, тож піднята малюком величезна грудка снігу розбилася об перемичку паркану за моєю спиною.

— Гей! — гукнула я, обтрушуючись. — Ви з глузду з'їхали?!

— Це лише початок! — зловтішно захихотів гномик.

Наступні десять хвилин я носилася подвір'ям, ухиляючись від магічних сніжок, аж поки не змогла нарешті зосередитися й розтопити сніг під ногами малюка. Той, опинившись по шию у воді, обурено забулькав і зник, пообіцявши повернутися.

А я, мокра, втомлена й абсолютно розбита, потяглася нарешті на зупинку.

Коли дісталася до торгівельного центру, Кіт вже встиг влаштувати там шоу, гідне найкращої світової сцени. Хвостатий сидів на стійці кав'ярні й нахабно їв тістечко, запиваючи його кавою, в яку періодично щось підливав, нахиляючи лапою високу пляшку темного скла.

На всі спроби звернення до Їхньої Величності, пухнаста Величність шипіла, демонструючи такий спектр емоцій, що Станіславський би позаздрив.

Світло і Тінь, як же я втомилася! Пожалійте хто-небудь бідну Снігову Діву. Подаруйте їй відпустку, га?!