Та, що виконує бажання

Хрясь!
– Господине?
Бах! Дзень! Бум!
– Господине!
БА-БАХ!
– Мре-а-а-ау-у-у-у!
– Кузя!
– Що, Кузя? Зчинила рідному котусику інфаркт, та "Кузькає" ще!
– Це я тобі інфаркт зчинила?!
Закинута в найдальший кут мітла, сіпнулася було обурено, але, мабуть, вловивши мій настрій, мудро завмерла. Це вона вірно зробила. Мені зараз під гарячу руку краще не траплятися. Не впевнена, що зніму потім начакловане в такому стані.

– Господине.., – Кузя теж миттєво скинув оберти, перейшовши з класичного завивання пожежної сирени на тихий довірливий шепіт.
Не витримавши докірливого погляду величезних нещасних очей, я різко видихнула і обережно взяла котофея на руки.

– Мр-рр-р-р.., – задоволено замуркотівши, Кузя з силою буцнув мою руку лобастою головою, – ти чого сьогодні така "добра"-то? Зовсім дістали, га?
– Угу, – розсіяно кивнула я.
Муркотіння заколисувало, змушуючи забути про всі проблеми, заспокоюючи, присипляючи...

– Чого хочуть? Знову влади з багатством?
– Легкого шляху, ще...
– А чим звичайний не підходить?
– Так, там випробувань багато. Ноги, наприклад, переставляти...
Кузя відкрив було рота, але сказати так нічого й не встиг.

Перед очима почорніло, а в голові зазвучали голоси: старі, молоді, пронизливі, зовсім тихі... одні просили, інші благали, треті вимагали допомоги.
Усі вони кликали когось, не розуміючи кого саме кличуть. Вони не бачили нічого, за межею "нормального" світу, і ті, хто перебували "по той бік", поступово перестали бачити їх.

Чим менше залишалося віри в диво, тим щільнішою ставала пелена, що відокремлювала одну реальність від іншої. 
Я, можливо, одна з останніх, хто чує.

Гул голосів ставав дедалі гучнішим, потрібно щось здійснити, тоді ще кілька днів зможу пожити відносно спокійно. Права була сестра, коли вмовляла повернутися з нею. Не місце нам у цьому світі. І кому я що намагаюся довести, ідіотка така-сяка?!

"Хочу вдачі!" "Влади!" "Грошей!"
Я стиснула скроні, намагаючись хоч трохи приглушити цю божевільну какофонію.

"Влади!" "Любові!" "Успіху!"
Треба... щось... здійснити... тоді відстануть...

"Грошей!" "Успіху!" "Щоб Майя жила!"
Як же вони мені... стоп! Що?! Яка ще Майя?!
Голос був зовсім тихий, слова незнайомою мені мовою я ледь розібрала. І те, дякувати дзеркальцю, та дідовій виучці.

Вочевидь, Майя була кішкою, а голос належав маленькому хлопчикові, з яким щось було не так. Дуже сильно не так.
Кузя, не зводячи з мене важкого гіпнотизуючого погляду, повільно кивнув, підтверджуючи здогадку.

М-да... у хлопчиська скоро власна Нитка обірветься, а він за кішку просить... не маю я права втручатися. Не моя компетенція Нитки змінювати.

Ай, байдуже! Буде йому його кішка... а кішці – буде її людина...
***
Спліталися в темряві клубки різнокольорових ниток. Якісь із них раптово обривалися, якісь вилися, незважаючи на незліченну кількість потертостей та вузликів. Якісь повільно тліли, щоб одного разу назавжди розчиниться в темряві. Якісь тільки-тільки з неї виткалися, поступово стаючи товстішими і яскравішими. Якісь давно почорніли й вигоріли, але все одно невідомим чином трималися, зберігши подобу форми, проте не суть.

Зненацька дві майже згаслі нитки огорнув зеленуватий серпанок, а коли він випарувався, виявилося, що тепер на їхньому місці простягнувся щільний квітчастий шнур.

***
Майя, все ще невпевненим накульгуючим кроком, увійшла до спальні її хлопчика. У кутку звично завмерла Тінь. Тільки тепер, кішка більше не боялася її.

Трохи незграбно відштовхнувшись, Майя застрибнула на край ліжка і голосно замуркотіла. Тінь здригнулася, заметушилася було, але не змогла навіть зрушити зі свого місця.

Майя заплющила очі і замуркотіла голосніше, намагаючись зосередиться на басовитому урчанні, яке ніби підтримувало її. Вона більше була не сама. Вона могла перемогти.

Тінь зникла на світанку. Більше їй не було тут місця.
Дві Нитки: хлоп'яча і котяча сплелися в одну, а десь там на старому дивані, заснула в обіймах кота втомлена Відьма...