Ніч

– Спи... пора... засинай... ти побачиш... засинай... побачиш...
Я різко сіпнулася, трохи не перекинувши на себе каву. Судячи з заледве відчутного серпанку над чашкою, проспала не так уже й довго. Як взагалі заснути примудрилася після п'ятої порції?

Підвівшись на ноги, знову потягнулася до столу, акуратно підхопивши чашку за залишки розбитої ручки. Кажуть, неможна пити з розбитого посуду. Не на добро. Тільки ось, ця чашка – не чашка зовсім, а спогад.

Щось пухнасте і тепле, пригорнулося раптово до ніг. Рудий...
Не забуваючи потягувати каву і стежити за сповіщеннями на ноутбуці, я нахилилася до кота. У долоню одразу ж ткнувся вологий прохолодний ніс, пухнастий хвостище оповив зап'ястя, зовсім як того вечора...

Того... вечора...
Повільно повернувши голову, я втупилася у власні кросівки. Кота не було. Не могло бути. Рудий загинув кілька років тому, а Кузьку я на час відрядження віддала сестрі. Вона мені тільки вчора дзвонила, показувала цю незадоволену вухату макітру.

Рудого тут немає. Не може бути...

Незримий хвіст так само обгортав зап'ястя, що вкрилося мурашками.

Це... не... Рудий...

Хвіст зник, але в долоню тут же ткнулася лобаста голова, з короткою жорсткою шерстю між вухами. По шкірі ковзнув шершавий язик.

Це... не...

– Спи... спи... засинай. Ти все дізнаєшся. Засинай.

Я не хочу... не хочу... спати...
Потрібно... потрібно випити кави. Точно! Кави! А ще, доробити презентацію для завтрашньої доповіді. Мені не можна спати!

– Спи... спи... засинай. Ти все зрозумієш. Засинай...

Шорсткий язик продовжував дбайливо вилизувати моє зап'ястя. Хилило в сон.
Ні... не можна! Тільки... я не пам'ятаю, чому.

Насилу утримуючи очі відкритими, я поставила чашку на стіл і розігнулася, обережно вивільнившись із м'якої котячої хватки.
Невидимий Рудий, або хто там його зображував, тут же знову пригорнувся до ніг.

– Спи..., – прошепотів знайомий невідомо звідки голос, над самим вухом.
Шиї торкнувся крижаний подих, але тієї ж секунди все зникло.

Чесно намагаючись не заволати, дотягнулася до ноутбука і пробіглася пальцями по клавіатурі, вмикаючи програвач. Раптово кліп, який щойно запустився, завис, а потім у кімнаті залунала зовсім інша мелодія.

Дикі язичницькі співи чергувалися з зачаровуючим звучанням волинки. Музика хвилювала, викликаючи непереборне бажання підспівувати.
Не знаючи мови, без слів підспівувати, кружляючи в стародавньому, забутому танці.

"Лунають в луках наші мрії..."

У пам'яті спливло щось... вогонь... пожежа? Ні, багаття. Веселе полум'я, що відбивається в темній воді.

"І вітер заспівав пісень..."

Тіні в кутах кімнати густішали, набуваючи форми.

"Візьми мене за руку, і стрибни крізь вогонь...
Вальпургієва ніч!"

Хтось торкнувся плеча, але я не озирнулася, знаючи, що все одно нікого там не побачу.

"Слухай пісень старої скрипки,
Стань зі мною у танок.
Крізь вогонь разом стрибнемо,
Вальпургієва ніч!"

– Спи... спи..., – знову зашепотіло в тінях, але мені більше не хотілося спати.

"Крізь вогонь разом стрибнемо..."

Плече стисли сильні, тонкі пальці, і миттю відпустили. Шиї торкнувся пухнастий хвіст, пролунало розлючене котяче шипіння.

"Вальпургієва ніч!"

– Рудий..., – тихо гукнула я мого невидимого захисника.
Хоча, чому невидимого? Варто було скосити очі, і я розгледіла над плечем потроху, ніби водяне татуювання, проступаючу котячу голову. Руду, лобасту, з китицями на довгих вухах і шрамом, що перетнув ліве око.

Тіні шатнулися назад по кутках, але мені було байдуже. Я посміхнулася у відповідь на котячу ікласту усмішку. Широко, як у дитинстві, і підморгнувши рудому розбійнику, легенько чмокнула його в кінчик носа.

Судячи з очманілого виразу морди, котяча розумова система дала збій. Не витримавши, я розреготалася і зробила музику гучніше.

"Крізь вогонь разом стрибнемо..."

Годинник на ноутбуці показав північ.
Дійшовши до вікна, я потягла створку, впускаючи тепле вже, напоєне пахощами трав повітря.

Стоп. Трав?! Я ж у місті!

Зірки засяяли яскравіше, а з боку річки почулася пісня. Така ж дикувата, як мелодія в моїй пам'яті.

"Вальпургієва ніч!"

– Белтайн..., – видихнула я в темряву.
Відповіддю мені стало муркотіння, що перейшло в оксамитовий сміх...