Спогад

– А потім, я... гаразд, не варто про це.
– Ти... помер, так? – пошепки спитала я, не розуміючи, що мені робити.
Хотілося обійняти друга, але раптом він образиться? Хіба мало. Сашка он обурилася, коли почали втішати, а вона хотіла, виявляється, щоб її лишили в спокої.

Кілька хвилин ми мовчали, але надовго мене не вистачило. Неправильно, по-моєму, сидіти і робити вигляд, що нічого не сталося.
– Як тебе, насправді, звати?
– Звали...
– Звати! Ми ж, зараз говоримо!
– Матвій, – розгублено відповів друг.
– Так, приємно познайомитися, Матвіє. Я – Ліля, – спіймавши приятеля за руку, я її потисла.
Відчуття було, ніби сунула зап'ястя в окріп, а потім у морозилку.

– Отже, ми познайомилися, – бадьоро посміхнулася я, – тепер, давай розкажемо одне одному, щось хороше.
– Н-на-нащо?
– Ну, так прийнято. Щось добре і смішне розповідати. Чур, ти перший!
– Так, не було в мене нічого такого. Останні років тридцять, так точно.
– А раніше? Коли ти ще був людиною.
– Не пам'ятаю.
– Пам'ятай-но.
– Не пам'ятаю!
– Пам'ятаєш!
– Тьху, ти! І, що розповідати?
– Наприклад, якийсь класний спогад!
– Класний... – Матвій схилив голову і замислився.

***
Я справді не знаю, що ти мала на увазі кажучи: "класне", але понад усе мені пам'ятається один день.

Це було, приблизно року за півтора до... ти розумієш. Певно, у цьому немає нічого особливого. Просто старий велосипед. Просто поїздка вересковим пустищем.

Знаєш, я досі пам'ятаю: вітер у вухах, мій практично політ із гірки, як ледве не зіткнувся з якимось птахом, що спустився надто низько.
Я тоді одягнувся дуже легко. Змерз так, що рук-ніг не почував, але відчуття... свободи мабуть, перекривало все. Хотілося кричати, і я там волав на всю пустку. Диких гусей, навіть заглушив. Сміявся, як ненормальний.

А потім, вітер посилився, раптово. З чергової гірки, я ледь не звалився, разом із моїм великом. Небо почало швидко стягувати хмарами. Ще дужче похолодало, і нарешті, ринула злива.

Я люблю дощ. Завжди любив. Він мене заспокоював.
Звісно, безглуздо це. Стояти й мерзнути під дощем, посеред пустки. І все ж таки, я був щасливий.
У мене було складне життя. З дитинства звик, як старший, піклуватися про інших, стримувати себе. Тому, такі ось уламки волі, стали вкрай важливі.

***
– Дурний спогад, так? – зніяковіло повів плечима приятель.
– Чому?
– Тому, що навряд чи його можна назвати щасливим.
– Але ж тобі подобалося кататися пустищами?
Матвій задумався, а потім кивнув.

– Це головне, – всміхнулася я. – Мені тітка сказала, що якщо подобається, і ти нікому не заважаєш – то все добре.
Друг нічого не відповів, але обійняти себе дозволив. От і чудово...