Замок

Холодно. Саме холод мене і збудив. Повільно піднявши важкі зі сну повіки, хотіла озирнутися, але нічого не вийшло. Темрява була настільки суцільною, що в перший момент пролетіла заполошна думка про раптову сліпоту.
Піднесла руку до очей. Ні, ледь-ледь, але можна розгледіти пальці. Отже, із зором усе гаразд. Тільки от чому так темно? Ліхтарі, напевно, вимкнули? А небо ж ясне було. Повинен хоч місяць сяяти. Або дощ пішов та хмари набігли? Ні, не чути цокання крапель. Дивно.

Я спробувала підвестися, але, намацавши замість простирадла вологий, вкритий мохом камінь, завмерла.
Що за маячня?! Звідки в моїй спальні ця каменюка? Дуже-дуже обережно торкнулася підлоги кінчиками пальців. Підлога теж виявилася кам'яною. Вкритою товстим килимом м'якого, злегка вологого моху.
Так, що тут відбувається?!

Роздратовано відкинувши розпатлану зі сну косу за спину, я зістрибнула з каменю, що з незрозумілих причин опинився на місці мого ліжка.
Потрібно знайти вихід.
Виникло почуття дежавю, що невідомо звідки взялося. Потрібно тікати звідси...
Але чому? Навіщо?

"Біжи, Відьмо...".
Шепіт. Здавалося, він пролунав просто над вухом, проте, коли я озирнулася, то, звісно ж, нікого не побачила. Для вірності помахала рукою в повітрі, намагаючись виявити несподіваного порадника навпомацки. Нікого.

"Біжи, Відьмо... біжи...".
Я почала закипати. Подумаєш, який розумний. Мало того, що перенесли невідомо куди, так ще й бігай тут. У темряві, між іншим. Хоч би вікна зайві у своєму дурному замку зробили!

Стоп. Чого я згадала про замок?
"Тому що це - замок".
Чудово. А чий, дозвольте дізнатися?
Відповіді не було. Власне, я на неї і не надто сподівалася. Гаразд, замок, значить. Бігти треба, значить. Добре.
Інтуїція знову зобразила суміш пожежної сирени і пораненого мамонта. Та зрозуміла я, зрозуміла. Йду вже. Тільки все-таки навіщо мене було сюди перетягувати, якщо тут не можна залишатися? Питання, судячи з усього, риторичне.

Пересуватися в повній темряві виявилося складніше, ніж гадала раніше. Кілька разів у щось врізавшись, я, здається, згадала вже всі слова, що починалися з "дідько", і вигадала кілька нових сполучень на додачу. Де ж цей вихід, зрештою?!
Мабуть, вирішивши не перевіряти більш моє терпіння, вихід знайшовся. Вірніше, я в нього врізалася.
Дерев'яні двері, окуті металом. Ну, все за класикою.
"Біжи, Відьмо...".
Біжу. Намагаюся от. Цікаво, я цю махину взагалі відчиню?

"Махина", ніби підслухавши мої думки, раптово прочинилася сама. Я ледь одскочити встигла. Десь далеко попереду, з'явився вогник. Значить, мені туди!

***
Коридори... нескінченні сходи і коридори, занурені в таку ж нескінченну темряву. Іноді вдавалося вийти на світло, але на таке світло я краще б ніколи не виходила.

Коли вискочила на величезний балкон, що продувався всіма вітрами, вперше, то навіть зраділа, дурненька. Гадала, що знайшла вихід.
Ага, як коли б не так.
Балкон, точніше веранда, що огортала майже весь верхній поверх, була величезна. Не здивувалася б, коли б на ній розмістилося ціле футбольне поле, і впевнена, що на трибуни б ще місце лишилося. Але, незважаючи на розміри, що вражали, вихід з веранди був тільки один. Він же вхід.
Для очистки совісті я спробувала пошукати якісь приховані двері та люки, але змушена була залишити цю ідею.

Підлога веранди була вимощена білими і чорними мармуровими плитами, розміщеними в шаховому порядку. Під невірним і якимось неприродним світлом місяця, що ледь проглядав крізь хмари, якщо це взагалі був місяць, плити починали зливатися і танцювати перед очима. Голова паморочилася. Пересуватися і тим більше щось шукати ставало абсолютно неможливо.

Я щоправда створіння вперте, тому намагалася знову і знову. Підсумок, утім, завжди був один і той самий. Але я не здавалася. Навіть за огорожу визирала в надії, що зможу якимось чином спуститися по стіні.
Ідея так собі, звісно. Втім, навіть вона виявилася абсолютно нездійсненною, тому що стін було просто не видно крізь туман, що здіймався від підніжжя замку.

***
"Біжи, Відьмо...".
Він знущається?! Я опинилася в пастці. Коридори. Балкон. Коридори. І жодного натяку на вихід!

"Біжи, Відьмо"...
Платівку заїло?! Кажу ж, не можу! Нікуди мені бігти.

"Біжи"...

Ігноруючи голос, я осіла просто на підлогу. Добре, що через щільний шар моху і якихось невідомих мені трав не так відчувався холод. Можна було посидіти і трохи перепочити. Можливо, навіть подрімати. Скільки я тут бігаю взагалі? Кілька годин? Кілька днів? Кілька століть?
Ні голоду, ні спраги я не відчувала. Тільки дику втому. Потрібно обов'язково відпочити.
Якщо замовкне нарешті голос. Якщо перестане, ніби оскаженіла баньши, завивати інтуїція.

"Біжи, Відьмо... біжи"...

***
— Ой! Кіт, що ти робиш?!
Почався раночок, називається. Кіт вирішив, що Господиня занадто довго спить, тож прийшов обійматися. Щоправда, через вік плюс перенесену хворобу він трохи втратив форму, тому промахнувся зі стрибком, приземлившись усією вагою мені на ребра. Зате збудив. І навіть з першого разу.

Мабуть, добре, що збудив. Не пам'ятаю самого сну, але відчуття після нього мерзенні. Безвихідь. Втома, ніби й не спала зовсім. А ще шепіт...
Мені багато разів марився цей шепіт. Шкода, що я ніяк не можу запам'ятати, що там було таке.

Чи не шкода?...