Ущелина десь, на кінці світу...

Кам'яні сходи, боги знають коли, боги знають ким висічені прямо в скелі, спускалися на саме дно ущелини. Туди, де гомоніла швидка гірська річка.
Нижні сходинки давно вкрилися товстим шаром моху, склавши різкий контраст із верхніми, посіченими вітром.

На цьому пустельному плато завжди було вітряно, холодно і сухо.
Сірі камені. Сіре небо. Навіть кущик шипшини, що дивним чином пробився крізь породу, здавався сірим. Єдиною яскравою плямою була третій, найменший з восьми місяців, що тільки-но з'явився з-за чергової свинцевої хмари.

Блакитне, примарне сяйво цього місяця змінило сірий пейзаж. Додало яскравості та якоїсь нереальності.
Таким же нереальним, здався і тріск грому десь далеко. Раптом вітер завив, рвонув ще сильніше, ніж звичайно, ледь не висмикнувши нещасну шипшину з корінням. Небо з сіро-свинцевого, стало чорним. Пролунав оглушливий удар і все потонуло у спалаху сріблястого вогню.

Хмари, збільшившись рази в три, затягнули небо остаточно, не лишивши й клаптика тієї самої блакиті. Вітер же, і далі вирував, обрушуючи на змучені скелі удар за ударом.

Припинилася буря, так само несподівано, як і налетіла. Але, затишшя виявилося оманливим. Хмари набрякли так, що ймовірно зачіпали тепер нижнім краєм гірські піки. Здавалося, що небо ось-ось зіллється нарешті із землею.
Було так тихо. Занадто тихо. Занадто.

Знову небо розкроїв білий спалах, і з прорваних ним хмар хлинув справжній крижаний водоспад, що змітав усе на своєму шляху.
Якийсь час за стіною води неможливо було розгледіти навіть величезні гірські хребти, що тягнулися до небес. Річка в ущелині вийшла з берегів, здіймаючись дедалі вище прадавніми сходами. Змучений кущик шипшини вперто тримався за скелю, що виростила його, хоча був уже буквально розпластаний по землі. Колись темно-зелене листя вкрилося брудом. Ягоди, що тільки почали дозрівати, були розкидані. Невеликий кам'яний виступ поблизу майже повністю зник під водою.

А небо, все ніяк не могло заспокоїтися. Одна за одною спалахували блискавки. Десь там, за хмарами, розкотисто гуркотіло.

Незабаром, загуркотіло не тільки в небі, а й на землі. Величезний камінь, крякнув, заскрипів і зрушив зі свого місця. Все ближче й ближче до краю ущелини. Можливо, нічого б не сталося. Камінь виявився важким, та й переміщався по в'язкому бруду надто вже повільно. Але вітер, що вдарив з останніх сил, завершив розпочате.

Луна від падіння змішалася з луною грози. В небі, знов спалахнуло. Всесвіт зник. Не залишилося нічого, крім води, вітру і небесного вогню.

***
Але все одного разу закінчується. Блискавки блимали рідше, з кожним разом. Крізь струмені води виднілися вже обриси скель. Вітер поки що не збирався здаватися, але й він уже не налітав так вороже, як спершу.

Тут крізь хмари знову прослизнув блакитний промінь, який на кілька хвилин висвітлив і скелі, і ущелину, і гірські сходи, що витримали з гідністю чергове випробування на міцність. По кам'яних щаблях, тоненькою цівкою стікала дощова вода, утворивши подобу невеличкого водоспаду.

Сіро, холодно, тихо. Чути лише, як падає вниз чергова крапля, вливаючись у швидку гірську річку...