Легенда

Розділ ІІ

— А ви, знаєте про Відьмину Садибу?
Вся компанія дружньо втупилася, на вочевидь старшого - хлопчину років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.
Хлопчисько, як хлопчисько. Дещо огрядний, чорне хвилясте волосся стирчить неслухняними чубчиками, окуляри зсунуті на кінчик довгого гострого носа. Нічого, здавалося б, особливого. Крім голосу.
Начебто й не нагнітав атмосферу, не шипів, не кричав, але повернулися до нього всі. Відразу. І розмови вмить припинилися.

— Так, знаєте?
Хлопчисько глузливо глянув на приятелів, по-котячому примруживши праве око.
— Вітька-а... Віть, це той, який у кінці Садової, чи що? — невпевнено протягнула одна з дівчаток, знервовано накручуючи на палець пасмо довгого каштанового волосся.
— Ага, — кивнув їй очкастий Вітька, — біля старого причалу.
— Нуу-у-у... кажуть, там бабка мешкає. Бажання виконує, або типу того, - знизав плечима високий рудий хлопчина, який до того зосереджено розколупував скрепкою телефон.
— Виконує, — погодився Вітька, — тільки не всі, після того як загадали, додому повертаються.
І, знову примруживши цього разу ліве око, заговорив. Повільно-повільно, розтягуючи слова, ніби змія, що зачаровує кроликів.
Хоча, особисто мені цей хлопчисько більше нагадував кота, ніж змію.
Піднявшись з уподобаної раніше лавки, я підійшла ближче, щоб краще чути...

***
Пригадуєте старі байки, про Мавп'ячу Лапку, або чортеня, що виконувало бажання? У них можна було отримати що завгодно. Здійснити будь-яку забаганку. Врятуватися, навіть якщо всі говорили, що порятунку немає. Але, за кожну примху стягувалася плата. Та така, що краще б не бажав ніколи.
Тільки завжди з'являлися дурні, або сміливці, які вважали, що зможуть обдурити стародавнє чаклунство.

Був і в нас у школі такий. Денисом звали. У качалку ходив, усіх пацанів на районі строїв. Дівчата на нього пачками чіплялися. Він, щоправда, ні на кого особливо уваги не звертав, у чвари теж не ліз. Та й правильно робив.
Одна проблема: жив із батьком, а той суворий був. Хотів, щоб син вивчився, у люди вибився. Грошей багато мав.
Дену весь час від батька прилітало, кілька разів і з фінгалом до школи приходив, якщо пар нахапає. Пари Денис, до речі, хапав майже постійно. Ну, не складалося в хлопця з математиками цими, і хіміями. Йому б у спорт куди, але батько вперся. Вирішив сина обов'язково банкіром зробити. Дався йому той банкір... ну, що вдієш, інше покоління.

Екзамени Ден, зрозуміло, провалив. Навіть прохідного бала не зміг набрати.
Батько його тоді добре відлупцював. Три дні хлопець у дворі не з'являвся, а коли з'явився — глянути боязно було. Одне око запливло, руки чорні від синців, кісточки збиті, йде бочком шкутильгаючи.
На розпитування не відповідав, тримався осторонь. А наступного дня, знову кудись зник.

З'явився аж за два тижні, в супроводі дядьків у формі. 
Виявилося, що Ден із пацанами, магазин обнести намагалися. Навіщо, незрозуміло. Що в цілодобовому ловити? Там усієї виручки, максимум на пляшку стане.
Батько Дениса сина забрав під заставу, а поліцейським пообіцяв розібратися, мізки виправити спадкоємцю. І так це сказав, що всі відразу зрозуміли — приб'є він хлопця. Напевне, приб'є.

Той це й сам збагнув. Поки його старий ляси точив, Денис утік. Шукали кілька днів ─ не знайшли. Думали всі, віку собі вкоротив, дурень.
А тоді якось уранці, під'їжджає до двору машина. "Бентлі", чи що. З машини виходить Ден. Тільки, інший зовсім якийсь. У гарній спортивній формі і без синців. Зовсім.
Народ так очманів, що й не спитали ніц. Навіть батечко Денів, тільки ротом повітря хапав. Прям, як той окунь свіжозловлений.

Денис, сам теж не рвався обговорювати те, що сталося. Документи забрав, речі деякі та поїхав. Більше не вертався.

Після того пройшов слух, ніби ходив Ден до відьми. Вона йому нове життя й подарувала.
Хтось посміявся над цим. Маячнею назвав. А от Стьопці-Довгому, цікаво стало.
Стьопка цей, на всю вулицю з околицями був відомий, як спритний злодюжка. І знаєш же, що він узяв, а спробуй доведи. Мало того, кмітливий зараза. Умів таким бідолашним прикинутися, що його навіть гопники не чіпали ніколи.
Щойно відчує, що справа керосином тхне, так одразу: голову схилить, ніс довгий повісить, скрючиться весь. Прям кошак дворовий. І огидно, і шкода його такого. Ну, як тут бити?

Так от, вирішив Стьопка, що раз Дену підфортило, варто і йому піти перевірити, чи справді є та відьма? Чи брешуть усі?
Взяв і пішов.

Довго не повертався. Батьки вже заяву про зникнення подати встигли, як тут з'являється. Сірий увесь, обдертий, ніби зі зграєю котів бився, трясеться, витріщається по-звіриному.

Пацани, кинулися негайно розпитувати. 
А Стьопка не пізнає нікого, шипить, тікає. Мати його зібралася було дурку викликати, але поступово відпустило синочка.

Відпустити-відпустило, але як і Ден, змінився Стьопка, тільки інакше. Тягнути все, як сорока перестав. Серйознішим зробився.
Єдине, котів боятися почав. Як побачить мурку якусь — одразу Довгого сліду нема. Знайомі подивувалися-подивувалися, а потім звикли.

Після, багато хто Відьмину Садибу шукали. Але кажуть, не всі знаходили. А хто знаходив, не завжди отримували те, про що просили.

***
Історія скінчилася. Кілька секунд стояла повна тиша, а потім загуділи всі разом.
Хтось намагався з'ясувати подробиці, хтось почав розповідати свою історію, хтось волав, що все це маячня і казки...

Я тихо повернулася на свою лавочку, забрати рюкзак. Стало холодніше. Тіні подовжилися. Потрібно було вертатися.
Посміхнувшись, я тупнула каблучком по одній із плиток, якими була викладена доріжка.

***
— Відьмо, агов відьмо!
Доглянута білявка надривалася, стоячи по щиколотку в калюжі та розмахуючи аки кийком, останньої моделі айфоном.
Надривалася, до речі, вже хвилин п'ятнадцять. Ну, вибачте. Я теж зайнята буваю часом. Кави попити, наприклад, хочеться. У тиші!