Ото вже, Йоль...

Десь, колись, в якійсь країні, жила-була звичайнісінька Снігова Діва...
А можливо, й не зовсім звичайна.

***
Дзень!

Телефонний дзвінок застав, традиційно, у найменш слушний момент. Вкотре, знявши кота з холодильника, і пересадивши на стілець поблизу, я, тихо лаючись і обтрушуючи мокрі руки, кинулася до апарату.

– Алло?
– Ліль, привіт! З Прийдешнім! Слухай, можна прохання? – бадьорий голос замістительки завідуючого, не віщував нічого доброго.
– Яке? – навіщось поцікавилася я.
– Відвезеш мені деякі документи? Добре? – защебетала в слухавку співрозмовниця.
– А, коли? – сперечатися з начальницею марно. Ліпше мовчки виконати. Нервові клітини відновлюються надто повільно, щоб розкидатися цим безцінним ресурсом направо і наліво.
– Ой, якомога швидше! Зрозумій, я б тебе не турбувала, але, ситуація критична.
Зважаючи на те, що в Катерини Павлівни абсолютно всі ситуації критичні, можна не перейматися. Порятунок світу не знадобиться. Натомість, час змарную, а справ ще сила-силенна.

Укотре тяжко зітхнувши, я записала адресу і, вислухавши нову порцію перепрошень, попрощалася з жінкою.

– Знову твоя дзвонила? – поцікавився скрипучий голос над самим вухом, змусивши мене підстрибнути.
– Дядьку, просила ж не підкрадатися. – буркнула я, обертаючись до Домовика.
– Невже, не рада бачити? – примружився дядько, зручніше влаштовуючись на комоді, що займав переважну частину мініатюрного передпокою.
– Рада, звісно! Тільки, зараз мені не до розмов. Сам розумієш.
– Знаю, знаю! - Замахав руками Домовик. – До тями не візьму, нащо знадобилося жити з людьми? Я ж бачу, тяжко тобі.
– Дядьку, ми це вже обговорювали. Світ змінюється. Не можна більше ховатися. Слід налагоджувати стосунки з людським родом. Нікуди від цього не дінешся, – я втомлено осіла на стілець, біля телефона.
– Ну, треба, так треба. Ні про що не турбуйся. Усе зроблю якнайкраще. Хоч поїж нормально. Знаю я, яка з тебе повариха. Хату не спалила і добре, – засміявся Домовик.
Зкорчивши у відповідь гримасу, я скинула з себе светр, залишившись у трикотажному, домашньому сарафані, і розпустила волосся. Так, начебто готова. Штовхнувши балконні двері, я вийшла просто в хуртовину.

Братик Вітер підхопив, закружляв у шаленому танці, а я не стримавшись, розреготалася, розполохавши місцевих ворон і змусивши різко протверезіти головного районного алкаша - дядька Вову.

В мить промчавши містом, Вітер обережно опустив мене на один із загальних балконів сучасної багатоповерхівки, в якій і мешкала Катерина Павлівна. За кілька хвилин, я вже дзвонила у квартиру начальниці.

Угледівши на майданчику босу, в легкому сарафанчику мене, жінка розгубилася, а я запізнилася здогадалася, що, можливо, варто було дотриматися людських правил і дістатися звичайним шляхом, але, надто вже поспішала. 
Довелося терміново наганяти потьмарення, щоб уникнути зайвих запитань з боку і без того допитливої Катерини.

Втім, це була єдина затримка. Опинившись знову на балконі, я простягнула руки до неба, зливаючись із заметіллю, що вирувала містом. Тіло одразу стало легким, холод, який і без того відчувався слабо, зовсім ніби зник. Білосніжна мантія морозною хмарою огорнула плечі, а на чолі я відчула таку звичну тяжкість крижаного вінця.

Повільно крокуючи вулицями, я спостерігала за перехожими, які куталися в кумедні незграбні куртки, що робили їх чимось схожими на пінгвінів. Мене вони не бачили, але відчуваючи мій подих, намагалися скоріше знайти укриття. Жартома, я дмухнула просто в обличчя самовпевненому товстуну. Той, не очікуючи каверзи, охнув, ще більше почервонів, зрівнявшись відтінком зі свіжими помідорами, і почав терти ніс рукавичкою, щось бурмочучи.

Розсміявшись, я відштовхнулася від землі і, зваблена завірюхою, попрямувала в бік передмістя, де на мене вже мав чекати прадідусь.

Тільки от, ані дідуся, ані його санчат ніде не було. Серед дерев стояв, пофиркуючи, білий жеребець, на якому сиділа, зі звичним для неї гидливим виглядом, тітка Льодяниця. Зачекавши поки я стану на землю, вона рушила коня, змусивши підійти впритул до мене.
– Мати наказала передати тобі, що цього разу будеш сама. - процідила богиня. - Хоча, я б на твоєму місці, просто влаштувала хуртовину якнайсильнішу. Ще вдарила морозом так, що земля й та стогнати стогнала, милосердя просила, а птахи, на бурульки на льоту перетворювалися. Ось це, найкращий "подарунок" смертним буде. Згадають тих, кому служити не захотіли!
– Вважаю за краще, щоб про мене думали з посмішкою, а не з жахом. - відрізала я, дивлячись тітці просто в затягнуті білястим серпанком очі. – Як дідусь не може приїхати, що ж, впораюся сама.
– Як хочеш. Ви з дідом завжди були ненормальними. – хмикнула Льодяниця, з силою вдаривши жеребця вожжами. Кінь став на диби, заіржав оглушливо і зник у снігових вихорах, а я, сповзла прямо в сусідню кучугуру.

Ну й справи! Йоль без Мороза?

***
Поки я сиділа, намагаючись терміново придумати план дій, один із кремезних величезних пнів закряхтів, здригнувся і підвівся на ноги.
– Кхе, тьху, зовсім приморозила старого. Совісті в цих крижаних немає! Гей! Дівчинко! Це ти, мабуть, онука Морозова?
Від подиву, я змогла лише хитнути головою у відповідь. Лісовик же скинув на мене оцінюючий погляд, знову фиркнув і наблизившись, ривком висмикнув із замету.
– Чогось розсілась? Часу, мабуть, багато? Дід твій, звелів допомогти. Не указ він мені, ясна річ, але, боржок віддавати треба.
Я щойно зібралася поцікавитися, як Лісовий Господар збирається мені допомагати, як старий сунув до рота два пальці та свиснув із такою силою, що навіть хуртовина на кілька секунд зупинилася.

Звичайно, я сумнівалася, що хтось прийде. Час зараз абсолютно невідповідний. Спить природа безпробудним сном і лише деякі з її створінь не сплять, разом з людьми.

Проте, незважаючи на зимову сплячку, лісові духи відгукнулися на поклик свого владики. Дерева зашуміли, пробуджуючись і випускаючи назовні веселих мавок, та молодих лісовиків, синів і онуків старого. За годину, зібралася на галявині велика, строката компанія. Звірі, птахи, духи, всі вони говорили, гарчали, щебетали одночасно, так що я і без того приголомшена, перестала чути, навіть власні думки.