Клятва

– Та твою ж сірководневу! Виспатися не дають! – Не розплющуючи очей, я спробувала знайти джерело звуку, але мені це чомусь не вдалося. Напівсонний мозок, після н-ного за ліком стусана, все-таки зметикував, що вчора ввечері, іздуру, не інакше, а вірніше, для прискорення процедури відлипання від подушки, телефон було залишено на столі. 

Ні, тоді ідея здалася досить непоганою. Може, встану швидше і встигну якнайбільше, але наразі дуже хотілося повернутися в минуле і стукнути саму себе... сильніше, ага. 

– Не-хо-чу! Ні-чо-го! 
– Мо-ло-дець! Будеш, як великий Нехочуха! – сповістив незрозуміло звідки, металевий голос. 
Це-то, що за глюки? З недосипу мабуть. 

– Не чіпляйся до Глюків! Порядні хлопці. Принаймні веселі, – відгукнувся незрозуміло хто. 
– Угу, ліпше б встала вже, нарешті. На роботу спізнишся. 
Так, що тут відбувається? Я з глузду з'їжджаю? 
– Поки що ні. Нібито, – хмикнув один з голосів. 
Так, очевидно я сплю. Зараз треба прокинутися і все буде гаразд.

Я різко розплющила очі і сіла на ліжку, намагаючись заспокоїтися. Голова паморочилася, тож, без того кепський настрій зіпсувався остаточно. Найбільше зараз хотілося зателефонувати шефові і залишитися вдома, посилаючись на якусь хворобу. Я ж медик, вигадаю. Даремно чи що, в універі штани просиджувала? 

– Пра-авильно, – знову ввімкнулася моя особиста шизофренія, під номером один. – Так і треба. Маленька брехня – штука в господарстві дуже корисна. Незамінна просто-таки. 
– А ще, треба зайти вранці в кав'ярню, зробивши вигляд, що відлучалася по роботі, – гиденько захіхікав "номер два". 
– І слухати художню аудіо-книгу, замість корисного семінару, – перебив його "третій". 
– І базікати по телефону, замість того щоб доробити курсову. Між іншим, тобі за неї аванс уже віддали. 

От же! Зачепилися!

– Правильно! Позлись-позлись, – знову встряг "другий". Нудиться йому там, чи що? 
– Та-ак, правильно. Попсихуй неодмінно! – "Перший" явно отримував задоволення від того, що відбувалося. 
Я їх не чую. Я їх не чую
– Чуєш-чуєш. – Промуркотів хтось. Хм, здається поповнення глюків прибуло. 
– Сказав же, не чіпай Глюків. Вони через тебе й так засмикані, – пробурчав "перший". – От поясни мені, як можна майстрів ілюзій до нервового тику, лише за пару тижнів довести?! 
Ага зараз, скажу я тобі. Ще не вистачало, з шизою спілкуватися. Так, хоч є надія, що це проста перевтома. 

– Ми не перевтома, ми – твоя со-овість. – Відгукнувся "четвертий" із дивними, тягучими інтонаціями. 
– Со-овість. – Повторили голоси хором і розреготалися. 
Дурдом. Як там у незабутньої фрекен Бок? "Не можна з ранку до ночі дивитися телевізор"? Читати книжки в інтернеті, схоже, теж не дуже можна. Он уже, увіюється всяке.

– От же "Фома невіруюча"! – Судячи зі звуку, "другий" сплеснув руками. 
А в шизофренії є руки? Стоп, Ліля! Досить! Підйом! Треба поснідати, прийняти душ, привести себе до ладу... Нічні жахіття бояться сонячного світла і щезнуть, тільки-но я увіллюся у звичний денний ритм. 

***

Але вони не зникли. Ні через годину, ні через три години. Радше навпаки, що більше минало часу, то голоснішими ставали "глюки". Вони сперечалися, обмірковували мої дії, згадували великі й малі огріхи. Здавалося, що ця компанія знає про мене абсолютно все. 

А може, справді знає? В голові вертілося банальне: "але, звідки?". Однак, після тверезого розмірковування, я дійшла висновку, що мені загалом байдуже, звідки. Головне, як виставити зі свідомості ці кадри, що перетворили і без того середньої жахливості день на своєрідне реаліті-шоу, з коментарями.

Щоб же його! Навіть порадитися ні з ким. Фраза: "мене переслідують голоси", однозначно викличе в нормальної середньостатистичної людини, м'яко кажучи, негативну реакцію. Цілком логічну, між іншим. Тільки от, мені від цього не легше. Що ж робити-то, га? Може дійсно, фахівця відвідати? 

***
Зрештою, так і не зумівши ухвалити жодного рішення, я спробувала звернутися до голосів безпосередньо. А раптом, спрацює. 

– Емм, шановні... 
– О, здається, вона перестала дутися! – зрадів "третій". 
– Ну, тре-еба ж, не чекали! – простягнув "четвертий". 
– Нарешті, нормально поспілкуємося, – піддакнув "перший". 
– Стоп! – не стримавшись, рявкнула я на базік, – для початку, хто ви такі?
– Ой, вона злиться, – замилувався "другий", – злись сонечко, злись. 
– Нехай краще поплаче, – втрутився "перший". – До речі, сльози добре очищують очі, тож це корисно для здоров'я.

– Досить! - подумки гримнула я. – повторюю запитання: Хто?  Ви? Такі?! 
Голоси зненацька замовкли, а потім синхронно пирхнули. 
– Збо-же-во-лі-ти! Вона не знає хто ми! – Обурився "четвертий", нарешті забувши про муркотливі інтонації. – Ні, я розумію, можна не знати троюрідну тітоньку із забутого села, але не впізнати рідні гріхи!..

– У сенсі, гріхи? – остовпіла я. 
– А чому дивуєшся? – хмикнув "перший", – ти ж, за вмінням замикатися від своєї підсвідомості, всі рекорди побила. Тому лишався єдиний спосіб докричатися - влізти в твою свідомість. До речі, вибач, звісно, але в тебе в голові такий безлад, що будь-який демон бюрократії позаздрить. 
Дожили. Моя шизофренія, мене ще й критикує. 

– Гаразд, – зітхнула я, – чудово. Докричалися. А тепер-то, що? 
– Нічого, – відрізав "другий". – Змінися, навчися чути себе, відокремлюючи важливе від другорядного, і ми підемо. 
– Ось так от, запросто? 
– А для тебе це легка умова? – глузливо поцікавився "третій". 
М-да, уїв. Але здається, у мене не лишилось вибору. 
– Вибір є завжди, навіть якщо тебе з'їли. – скривився "третій". 
– Не маю сумнівів, але мене не влаштовують інші варіанти. Тому, я спробую змінитися. 

Варто було мені сказати останню фразу, як хтось промовив: "клятва прийнята". Уточнити, що відбувається, не вийшло. Просто ні в кого не було. Голоси зникли так само раптово, як і з'явилися. Клятву прийнято. Цікаво, у що я знову примудрилася влипнути?