Зима

Хруп. Хруп. Хруп.
 
Ох, старість – не втіха. Де б новий посох добути? А то старий зовсім уже зносився. Самій, хіба, начаклувати?
 
Бах! Вжих!
 
Ні, щось не те. Невже, зовсім розучилася? Караул! А хто буде сріблом небесну скарбницю заповнювати?
 
Хрясь!
 
О, це інша розмова. Гарний посох вийшов, з таким і людям перед очі не гріх постати. Бо щойно вийдеш у всій пишноті, так розбігаються з криками. І, чого я їм такого зробила? Невтямки.
Добре хоч сина мого старшого шанувати останнім часом заходилися.
 
Добре-то добре, та бешкетник він якого ще пошукати, нехай і схаменувся трохи.
Позаяк батько його – Той, що Греблі Рве.
 
***
– Вічно їм Зима винна! - у розписну стіну полетіла бурулька й обурено задзвенівши, обсипалася кришталевим пилом. – Матінко! Це несправедливо!
 
Темна богиня зітхнувши, підійшла до вже дорослої, але ще такої юної доньки й обережно накинула на тендітні плечі чорний, м'який плащ.
– Зимушко, білосніжна моя, смертним тяжко зрозуміти, наскільки важлива твоя робота. Їм голодно й холодно, от і говорять різне. Не слухай ти тих дурниць. Поглянь краще, яка ти в мене красуня, -– мати кивнула на відображення в одній із дзеркальних стін.
 
Дівчина похмуро зиркнула на свого двійника й одразу ж відвернулася.
– Неправда! Неміч бліда! Он, у Весни – квіткове оздоблення, у Літньої діви – смарагдовий вінець, а Осінь златом хизується!

– Натомість, в тебе срібла скрині повні скрині. Та й у ткацтві-плетиві рівних не знайдеш.
– І що з того? Усі вже давно по парах. А мене, хто сватає? Вітер Північний? – дівчина схлипнула. Сльозинки, не долетівши ще до землі, перетворилися на перлинки.
 
– Якого ж ти хочеш нареченого? – ледь стримуючи сміх, запитала мати.
– Щоб веселий, як Вітер Південний, і красивий, як Перелесник, і багатий, як
Гірський Цар! – тупнула ніжкою Зима.
– Такого довго шукати доведеться, – усміхнулася темна богиня.
– А я ось знайду! – Зима ображено задерла носик і вилетіла із зали, ніби той самий вітер виніс.
 
***
Дістатися світу смертних не було складною справою. Набагато важче сховати своє єство і побувати на весняному святі духів так, щоб її ніхто не впізнав.
Довго вона думала, але, зрештою, придумала. Плащ материнський, з тіней витканий, вкрала.

***
Ой, веселе то було свято! Танцювали під переливчастий наспів і старий, і малий. Навіть дід-Лісовик з кумом-Водяником заскочили на вогник. Спочатку хмурили кущисті брови та грозили пальцем мавкам із русалками, коли ті аж надто розходилися, але після піднесеного самою господинею-Весною пряного вина, роздобріли, заспокоїлися.
 
Зима ховалася-ховалася в чагарнику, але і її заворожила нетутешня музика, яку лише лісові духи вміють грати. Дедалі ближче, крок за кроком, наближалася дівчина до святкової галявини.
 
Найстрашніше було вийти зі схрону в чагарнику. А далі молода богиня й сама не зрозуміла, як опинилася в колі танцюючих. Підхопили сильні руки Південного Вітру, закружляли в вихорі. Зимушка сміялася дзвінко, співала з русалками, бентежачись і закрившись довгим рукавом, скуштувала вперше в житті мед міцний та пряний.
 
Гребли Рвучий, син бога річкового, міг у витівках дати фору навіть
Вітрам. Злякалася його іскристої сили й голосу гучного Зимушка. Хтіла сховатися серед подруг-русалоньок, тільки не встигла.
Шлях перегородив, змусив голову підняти та в очі глянути. Поглянула юна богиня і пропала.

***
Пролетіли дні миттю одною. І вже не потрібен став світ білий діві крижаній без її милого. Зважилася, нарешті, зізнатися, хто вона. Здивувався син річкового бога, злякався, але від нареченої своєї не відмовився.
Сім'ї обох проти були такого союзу, тоді втекли закохані на землі смертні, куди їхнім божественним батькам вільний вхід був заборонений.
 
***
Скільки те було – не знаю, але довелося вертатись Рвучому Греблі до своїх щорічних обов'язків. Понісся він по бистрині в краї далекі, а в Зимушки народився первісток.
Маленький Морозко отримав крижаний дар від матері, але характером лихим у батька вдався.

***
Дзень!
 
– Морозко! – гнівний поклик матері застав шибеника в ту мить, коли він якраз тікав від розгніваного снігового духа.
Сніговик зовсім не зрадів, виявивши бурульку замість свого носа-морквини, і зараз якнайдужче бажав надавати нахабному хлопчакові стусанів.
 
Хлопченя, заливаючись дзвінким сміхом, бігом рятувалося від розлюченого духа, хрумкаючи заповітною морквиною.
 
Мати, що стояла в дверях, не знала, сміятися їй чи сварити пустуна. Надто вже кумедний вигляд мав товстий Сніговик, який насилу перевалювався по заметах за синочком, що скакав, наче м'ячик.
Вилаяти все-таки, вилаяла. Неможна так із власним вихователем поводитися.
 
Минулого разу приморозив старому духу ноги до підлоги, перетворивши ступні на бурульки. А перед цим розкидав дві скрині снігу на смертні міста. Це в середині найспекотнішого місяця літа!
Добряче Діва Літня розлютилась, ледь не підсмажила нерозумного малого, але згодом змилостивилася. Як-не-як племінник, син сестриці двоюрідної.
 
***
– Матінко, послухай, у мене наречена є! Тільки не лякайся, прошу тебе. Вона з
людського роду!
Крижана богиня ледь веретено не впустила.
– Людина? Синку, та що ти?
– Вона хороша. Гарнішої за неї на всьому світі не знайдеш!
Зимушка сумно дивилася на юнака. Подорослішав уже. І коли встиг тільки? Нещодавно ж зовсім від старого Сніговика тікав, срібло зі скринь чарівних розкидав...
Але людська дівчина? Що за нова примха?

***
Тільки от не примха то виявилася. Повторив Морозенко долю батьків, пішов до людей.
Прожив із дружиною своєю її людський вік, так і не розкривши своєї істинної суті. Діти їхні сильними волхвами уродилися. А ось дар крижаний лишень в онучки проявився. Забрав її дід із собою у світ потаємний, людям недоступний.
З матір'ю познайомив Прийняла Зима правнучку, Сніжиною, Дівою Сніговою нарікла, бо ім'я людське не носити вже було...