Повернення?

– Добре-то як...

З насолодою потягнувшись, я сіла, вдивляючись у живу стіну, що ледь-ледь погойдувалася.

Трав'яне море навколо шелестіло, і щось нашіптувало однією зі зниклих назавжди мов. Сонце, що тільки-но прокинулося, повільно піднімалося з-за обрію.

Піднявши голову, я захоплено спостерігала, як поступово змінюються барви від чорнильно-синього до ніжно-рожевого і золотистого. Як світлішає небо.

Хоча ні, посвітлішало воно якось одразу, ніби хтось висмикнув із розетки нічник і клацнув вимикачем. Я навіть примружилася від несподіванки, а світ навколо одразу змінився. Став ще більшим, але при цьому чомусь меншим, зрозумілішим.

Раптово, зовсім поруч пролунав різкий звук, що змусив підстрибнути. Поки я крутила головою, намагаючись виявити джерело цього неподобства, повз пронеслося якесь коричневе крилате диво. Невідомий птах врізався в мене на повній швидкості, проскрипів щось лайливе і помчав далі, залишивши в повному спантеличенні. Зате остаточно прокинулася... м-да.

Якийсь час я продовжувала сидіти, бездумно дивлячись на громаду гір і зелений океан біля їхнього підніжжя. Тут так легко було розчинитися, злитися з навколишнім світом, не загадувати наперед, не аналізувати, не згадувати...

***

– ...дине... Господине... Господине!

– Кузя? - я схопилася, озираючись, але кота, звісно ж, ніде не було.

– Господине!

Від знайомого голосу пахнуло холодом, завив у вухах вітер, пробираючи до кісток.

– Кузя, де ти?!

Мені треба його знайти. Треба повернутися.

Від цієї думки стало ще холодніше. Весна, сонце, зелена трава – усе вицвітало, зникало, зіщулювалось. Ніби хтось кинув листок у камін.

Ні. Ні! Я не хочу! Набридло! Хочу залишитися тут!

– Господине!

У Кузькиному голосі, зазвичай низькому, з рокотливими нотками, але такому теплому й м'якому, зараз дзвеніла крига. Хуртовина знову завила над вухом божевільною банші, змушуючи стиснутися, скорчитися, намагаючись утримати тепло.

Пейзаж навколо продовжував вицвітати, і змінюватися з неймовірною швидкістю. Усе раптово стало білим, гори наблизилися, остаточно закриваючи огляд і гублячись верхівками в нічному тепер небі. Різнобарв'я зірок із вінцем із місяця заворожувало, але від їхнього світла чомусь усе всередині зовсім уже зледеніло.

Не хочу! Я втомилася!

– Господине!

Тепер голос фамільяра став радше розгубленим. Кузенька... як вони там із дядьком-Домовим узагалі? Йоль же на носі...

Стоп! Йоль! Дідусь! Кінець кварталу на роботі! Так, щоб його...! І цим теж...!

Розляглася. Відпочиває вона, бачте! Твою віверну...! Сніговичка недороблена...

Я зосередилася, намагаючись знайти хоч якийсь просвіт в завірюсі, що остаточно злетіла з катушок.

Відпочинок припинено. Пора за роботу...