Текст

Дивовижній Кароліні Тараскевич

Настали зимові свята, а я була повністю вижата. Нетерпляче чекати казкових днів, готуватись до них із листопада – й на тобі! Виявилось, моє тіло та психіка живуть за власними законами.

У Святвечір, двадцать четвертого грудня, я прокинулась байдужою до всього. Так було вже не один тиждень, та мені завжди вдавалось відволікти себе домашніми справами. Вони врятували мене й цього разу: смачна вечеря для нас із чоловіком, різдвяні подарунки, відеодзвінок із рідними, вечірня прогулянка містом. Було важко встояти перед теплими побажаннями, яскравими вогнями, довгоочікуваним снігом, і я заразилась хорошим настроєм.

Уранці двадцять п’ятого вставати не хотілось. Хотілось застрягти в фазі глибокого сну, якщо вона взагалі наставала цієї ночі. Не думати ні про що й нічим не займатись. Мої повіки злиплись, як пиріжки з дріжджового тіста, які ми пекли напередодні, а свідомість стала в’язкішою, ніж кисіль, який мама готує до Різдва.

Вставати не хотілось і двадцять шостого, двадцять сьомого й далі за календарем. Я опинилась в нескінченній дрімоті, крізь яку не пробивався жоден промінь сонця. Чоловік втратив роботу під час пандемії, він нетерпляче говорив про співбесіди, а я його не слухала. Я плавала в цьому киселі, що ставав дедалі густішим. Яка робота, які співбесіди? Усе в мені ніби застигло.

Іще недавно я писала роман і мріяла його видати, та зараз лише байдуже лежала в ліжку. І це мучило ще більше: як так вийшло, що мене цікавить лише сон?

На свято чоловік подарував збірку зимових оповідань. Пронизливі історії, написані різним авторами, об’єднало одне — різдвяне диво. У фіналі кожного героя чекали хороші новини, добрі події, цілющі усвідомлення. Я читала розповіді серцем і думала: де ж моє диво? чи чекає воно мене цьогоріч?

Тим часом мій стан все погіршувався. Сніг розтанув, у місто прийшли дощі й тумани. Мене не відпускали депресивні думки: цього я не зробила, того не добилась, а от моя знайома вже давно робить от це, інша впоралась із цим от, навіть мій чоловік приголомшив рекрутерів і ледь встигав їм відмовляти. А кого вразила я? Які в мене є заслуги?

Інколи я починала шукати чарівну таблетку. Мені здавалось, що це буде собака. Невже з нею не вирішаться всі мої проблеми? Більше не залишиться часу на бездіяльність: всупереч усім «не хочу» я буду бігти з нею на прогулянку. Ніякої самотності, адже тепер зі мною двадцять чотири на сім буде пухнастий друг. Я навіть зможу спробувати себе в новій сфері — дресируванні. Раптом хоч із цим впораюсь?

Настала новорічна ніч. Ми купили шахи ручної роботи та приготували невелику вечерю для двох. Я не могла відірватись від красивих різьблених фігурок і нетерпляче чекала, коли чоловік навчить мене грати. Вартувало партії розпочатись, як всередині мене щось клацнуло: вперше за довгий час мені стало цікаво. Я жадібно ловила коментарі чоловіка й насолоджувалась тим, що пробую нове. Мій мозок прораховував ходи, а не мої невдачі.

Ми лягли після опівночі, задоволені та втомлені. Усю ніч мені снилось, як я пересувала фігури на уявній дошці, а вранці ми продовжили турнір. Ще вчора мені щастило, та сьогодні я припускалась дурних помилок, і мій настрій змінився. Програвши чергову партію, я зі слізьми в очах упала на ліжко. До всього того, що я не зробила в цьому житті, в чому не досягла успіху, додались ще й шахи! Треба ж: не можу обіграти чоловіка! І тут я виявилась безтолковою!

Я проридала весь день, і наступного ранку моє обличчя все ще було розпухлим. Мені знову не хотілось вставати. Я зачинилась у спальні, страждала без причин. Об’їдалась солодощами, хоч прекрасно знала, що мені їх заборонив лікар.

Швидко мене почало нудити від себе самої: скільки можна лежати в ліжку, набивати живіт цукерками й плакати?! Я вхопилась за ті жалюгідні залишки сили волі, що в мене були. Тепер, якщо я планувала огніздитись у ліжку, то брала з собою книгу, а якщо йшла на кухню — склянку води замість чергового десерту. Я навіть припинила заглядати в соціальні мережі, на сторінки всіх цих неймовірно успішних і впевнених у собі людей. Після таких кроків мені раптом полегшало.

Удень я дивилась відео про дресирування собак. «Ви маєте дисциплінувати себе, — говорила жінка-кінолог, — тоді й собака у вас буде дисциплінована». — «Так, — роздумувала я, — я маю дисциплінувати себе. Не заради собаки, в мене її немає, заради самої себе, інакше нічого не зміниться».

Нескінченно спати мені вже не хотілось, тепер я думала, чим би себе зайняти. Чому б не взятись за свій роман? Та повернутись до нього не вистачало сміливості: я начебто стала недостатньо талановитою, розумною, везучою, аби його завершити. «Є справи, які просто потрібно брати й робити, — сказав мені чоловік, — самі себе вони не зроблять. Якщо боятись і не робити, то це означатиме вибирати постійно залишатись у страху». О, я дуже боялась провалитись, зганьбитись, виявитись невдахою.

Так ми дочекались православного Святвечора. Через кілька днів можна було ховати ялинку й готуватись до весни. Це означало, що моє різдвяне диво не трапилось. Очевидно, воно не для мене.

Того ж дня мені зателефонував батько. Він розповів, що ввечері по телевізорі покажуть мою троюрідну сестру N, котра «вийшла заміж за багача й живе за кордоном». Я пригадала її не одразу, адже востаннє ми бачились, коли я тільки пішла в школу. Вона вже була старшокласницею й подарувала мені паперові ляльки, що малювала для себе. Як добре вони були представлені! Кожна деталь ретельно виведена, кожне обличчя природне й неповторне. Я захоплювалась її роботою. Під час тої зустрічі у нас трапилась задушевна розмова: мені здавалось, що ми обмінялись чимось потаємним і підтримали одна одну. Моя сестра запам’яталась мені світлою людиною. Цікаво, чим N займається зараз? Можливо, стала дизайнером одягу, не бути ж їй лише «родичкою, котра вийшла заміж за багача».

Я побігла вмикати інтерв’ю — і от переді мною сидить N. Я вдивлялась у її красиве обличчя, а в пам’яті випливали розмиті риси дівчини з дитячих спогадів. Звичайно, це одна й та ж людина! Я впізнала її безпомилково. Чим довше я дивилась, тим більше усміхалась: як же вона на мене схожа! Виразні голубі очі, світле волосся, однакова форма обличчя, та між нами є ще одна схожість —  щось незриме й невловиме.