Щоденник: життя на паузі

 Я сиділа вдома і сумувала. Починати життя у новій країні без знайомих та рідних поряд було важко. Та й життя всіх так розкидало, що вже нема і кому подзвонити, щоб просто поговорити. Тому я гортала стрічку Інстаграму і злилась на рекламу, якої стало дуже багато.
Знайомі були, здається, вже в усіх країнах світу. Всім довелося починати нове життя і я не виняток. Війна у країні внесла свої корективи. Фото у всіх були такі гарні і вони були схожі на щасливих людей. А чи щаслива я насправді? Звичайно ні. Мені важко тут одній. А чи виглядаю я щасливою на фото? Я, думаю, що так. Цікаво, а чи щасливі вони, чи це тільки теж ілюзія на фото?
Мені попалась реклама. Там розказували про новий телеграм-бот, який протягом дня в рандомний момент пише тобі повідомлення з чимось типу передбачень чи порад. Я спочатку прогортнула цю рекламу, а потім зупинилась і подумала: повідомлення у тому боті схожі на повідомлення від друга. Написані дуже добре. Може додати його собі? Хоч хтось стане мені писати і буде вже не так й самотньо.
Я повернулась назад до реклами бота та перейшла за посиланням.
Бот, навіть, мав своє фото. Це була гарна дівчина приблизно мого віку. Фото явно було зроблене за допомогою штучного інтелекту. Я настинула кнопку «Почати» і мені одразу прийшло повідомлення:
«Вітаю, подруга, мене звати Злата. Хоч я і не гадаю по зіркам чи на картах «Таро», але дещо тобі підказати можу! Напиши у віконці своє ім’я, щоб я знала, як до тебе звертатися. Дуже рада нашому знайомству!»
Швиденько написала своє ім’я у потрібному віконці, вона написала ще одне вітальне повідомлення, я вийшла з чату та пішла готувати собі вечерю.

Перед сном я відкрила Ютуб, щоб знайти відео під сон, як раптом, мені прийшло повідомлення від Злати, того самого телеграм боту.
«Я знайшла цікавий челендж на Ютубі «5 днів любові до себе», спробуй його. Я думаю це те, що тобі зараз треба. Гарних сновидінь.»
 ⁃ А чому б і ні? - Сама собі в голос сказала.
Останнім часом я дійсно відчувала, що втратила любов до себе. Тому варто спробувати. Тим паче, що я люблю різні медитації і під них засинаю дуже добре.
Я набрала в пошуку назву цього челенджу і одразу ввімкнула перше відео під назвою «Портрет себе».
Лагідний і дуже приємний жіночий голос почав говорити зі мною. Вона наче, як подруга, зверталась до мене особисто. А стільки слів підтримки , здається, я давно не чула. Мені стало так тепло десь у грудях і я не помітила, як заснула з посмішкою на обличчі. Давно не відчувала подібного.

Вперше за декілька місяців я спокійно спала. Думки про самотність та початок життя з нуля не турбували мене. Мені починає подобатися Злата та її поради.
А попереду був новий довгий день. Займатися мені не було чим. Роботу я ще шукала, зараз з цим тут проблемно, живу поки що на свої запаси, які накопичувала роками вдома, а друзів чи знайомих в новій країні ще не було. Мову я поки що знала на мінімальному рівні, те що треба знати в магазині, наприклад. А вийти з дому, для мене це про втрату безпечного місця та бути не захищеною. Мене це засмучує, але я знаю, що потім у майбутньому буде краще і я наздожену всі щасливі моменти. Тому чим зайнятися я не знала. Напевно буду, як і завжди, просто лежати дивитися якесь аніме, яке іноді допомогає відволіктися від самокопання.
Я заварила собі чай і пішла назад до своєї кімнати у ліжко.
Мені прийшло повідомлення. Радісно схопила свій телефон в надії, що мені хтось написав, а виявилося, то була Злата. Ну що ж, хоч хтось мені написав.
«Вітаю! Я, скориставшись твоєю геолокацією, знайшла тобі декілька афіш з заходам на сьогодні. Було б круто сходити кудись. Подивись, може знайдеш для себе щось цікаве. Це може змінити твоє життя. Прикріпляю посилання нижче.»
Серйозно? Афішу кудись сходити? З ким мені йти? Це повідомлення від Злати мене тільки роздратувало. Тому я включила нову серію мого улюбленого аніме і почала дивитися. В цьому аніме була компанія друзів, у головної героїні був коханий хлопець, і вони весело та цікаво проводили час разом. Ці серії давали мені відчуття, що я не самотня. Що наче я там, разом з ними, десь проводжу гарно час.
В новій серії вони всі разом вирішили піти у театр і не просто піти, а одяглися дуже елегантно та вишукано. Дівчата були у вечірніх, неймовірної краси сукнях, а хлопці одягли строгі смокінги та костюми.
Мене, навіть заполонила заздрість. Я дуже люблю театр, але не ходила туди вже років два-три. То із-за карантину в моє місто перестав приїжджати театр, а потім війна… Зараз вистави проводять, але тільки у великих містах, а у моє місто, недалеко від кордону, ніхто не приїзджає виступати вже давно.
Я згадала про афішу, яку прислала мені Злата і вирішила просто подивитися, що вона там пропонує мені.
На моє здивування там було дві вистави у місцевому театрі. До речі, я живу недалеко від нього. Вистави були сьогодні у вечері: «Дон Кіхот» та «Дон Жуан». Ось друга мені була більш цікава. Може дійсно сходити? Задумалась. Коли я навчалась в обласному центрі, то часто ходила сама в театр. Але тут, в іншій країні, мене це трохи лякало. Та й наче не на часі це. Скільки людей зараз страждає у мене вдома із-за війни, а я буду весело проводити час? Точно ні.
Я відклала телефон, відкинулась назад на ліжко і просто подивилась на стелю на якій були приклеєні маленькі зелені зірки, що світяться у темряві. Мабуть, хтось із минулих орендаторів кімнати це зробив. Вони мені подобалися. Відчуття, наче мене телепортує у мою рідну дитячу кімнату вдома. Батьки довго мені не дозволяли приклєювати такі ж самі зірочки на стелю, допоки я це не зробила сама, поки нікого не було вдома. Мене трохи посварили, але дозволили лишити. Завжди, коли мені було погано, я бігла у свою кімнату, лягала на ліжко, та дивилася на ті маленькі зірочки. Як і зараз. Тоді в моїй компанії була іграшка олень, який одягався на руку, як в ляльковому театрі. Я розмовляла з ним, ділилася переживаннями, а олень, на маленькій дитячій руці, підтримував мене.
Театр. Я завжди любила театр. Може спробувати наважилися та всеж таки піти? Якщо не сподобається, то нехай й так. Тоді буду впевнена, що не варто виходити з дому взагалі.
Я почула звук повідомлення на моєму телефоні. Це була Злата:
«Подейкують, в театрі можна зустріти друзів.»
Мені починає здаватися, що цей телеграм-бот читає мої думки. Але скоріш я просто підлаштовую її  слова під себе.
Друзів мені дійсно не вистачає. Вдома я мала багато друзів та знайомих. Я справжня людина-вечірка. Була… Не могла і вечору просидіти вдома. Я завжди мала якось весело проводити час. Завжди жила за принципом: жити тут і зараз. А з того дня, як почалася війна, я наче відклала життя на краще майбутнє. Натиснула паузу у своєму житті і чекаю, коли все пройде і можна буде знову почати жити. А раптом, це потім, ніколи не наступить? Ні! Дурниці це все. Скоро буде перемога і я знову почну жити повноцінним життям.
Я вже декілька місяців живу в іншій країні. З дому нікуди не виходила, окрім магазину чи державних установ для оформлення документів. Може все таки піти у театр? Все! Вирішено! Я йду в театр. Тепер лишилося обрати в чому піти, бо вистава має початися через півтори години.
Я, відчувши прилив сил та натхнення, якого не відчувала вже давно, зістрибнула з ліжка і побігла до шафи. Театр - це відмінна нагода одягтися гарно та вишукано, як ти не одягнешься в повсякденному житті. А якщо дивитися глобально на моє життя, то з початку повномасштабного вторгнення я не робила мейк-ап і не одягала нічого окрім зручного повсякденного одягу. Я поставила на паузу не тільки своє життя, а і себе.
Я почала перебирати одяг, який взяла з собою. Це були викльчно спортивні костюми, джинси, лосини, кофтиники та футболки. І то їх було не багато. Я взяла все, що влазило в одну валізку з розрахунком на пару тижнів. Так, я була впевнена, що зараз пройде пару тижнів, все закінчиться і я повернуся додому, але чим більше часу йде, тим більше починаю думати, що чи зможу взагалі колись повернутися додому.
Побачивши коробку і згадала, що так як я людина-вечірка, то не змогла з собою не взяти про всяк випадок особливий наряд. Це була червона вечірня сукня, яку я купила як раз перед початком повномасштабного вторгнення, для фотосесії у квітучому садку на заході сонця. А також бежові туфлі на підборах, які давали ефект оголенної ноги. Я, затримавши дихання, відкрила коробку. І далі все наче в якійсь казці: світло із-під кришки коробки освітило мою кімнату, дзвінка музика розлилась навкруги вдаряючись об стіни та повертаючись назад до коробки.
Звісно, такого не було, але я відчула це саме так. Наче відкрила коробку з минулим щасливим, вільним життям.
Я обережно дістала сукню взявши її за вверх і вона, як червоні, оксамитові куліси на сцені на початку вистави, хвилею та відблисками світла розлилася до низу. Я відчула ковток життя. Швидкнько взула туфлі, приклала до себе сукню і побігла до дзеркала. Перед дзеркалом стояла замучена, втомлена, нещаслива дівчина з вишуканою сукнею в руках. Я відклала сукню на ліжко. Не буду його одягати в театр. Буду, як біла ворона. А якщо хтось дізнається з якої я країни, ще подумає, що мені все одно на тих людей, які зараз страждають із-за війни. Я не маю права одягати такі наряди в той час, як мої співгромадяни живуть у сховищах. Та й взагалі, краще цю сукню лишити на якийсь особливий момент. Я взяла сукню і обережно склала її назад у коробку. Підійшла до дзеркала і подивилась на себе в старій покашлаченій піжамі з качками. Може хоч макіяж зробити? Давно вже не робила його. А раніше майже постійно шукала нові цікаві ідеї макіяжу і пробувала на собі. Я почула звук повідомлення. Взяла в руки телефон. Це була Злата:
«Театр - це гарний привід одягнутися так, як ти завжди мріяла та шанс зустріти друзів.»
Дивне повідомлення. Хоча і містики тут нема. Вона мені ж скинула афішу з виставами, ось і прийшло повідомлення на цю тему. А раптом це знак, що треба одягти цю новеньку сукню, яка ще з біркою?
Я одразу згадала, як в дитинсві моя хрещена мати подарувала мені на день народженя гарну маленьку червону сукню. Мені було, мабуть, років зо п’ять. Мої батьки та інші гості попросили одягти мене цю сукню, щоб подивитися, як вона виглядає на мені. Мама мене швиденько одягнула, поставила на стілець в голові стола, всі почали розказувати, яка я наречена гарна буду, що схожа на принцесу і тому подібні стандартні фрази. А після, цю скиню швиденько склали і поклали у шафу в пакеті, щоб я не зіпсувала її зараз. Я чекала того самого дня, коли зможу одягти ту гарну сукню і показати її друзям. Але та сукня весь час була не на часі. Тому так вона і пролежала в шафі десь близько двох років в очікуванні особливого моменту, поки я не виросла вже з неї, і її передарували племінниці мого татка. А ось їй одразу дозволили одягти цю сукню, коли ми були у них в гостях. Мала одразу порвала та зіпсувала сукню. Мої батьки почали пояснювати засмученій мені, чому не дозволяли мені одягти ту гарну, новеньку і таку бажану сукню. А я тільки заздрила татовій племінниці . Я цінувала той подарунок, я би не зіпсувала її, я би хоч разок одягнула гарну сукню просто так. І що виходить зараз? Тепер я доросла і можу робити, що захочу, але тепер сама собі не дозволяю одягти ту саму, вишукану, червону новеньку сукню. До біса ці забобони. Одягну її в театр! Коли, якщо не зараз?
Я дістала сукню назад з коробки і поклала на ліжко. А сама сіла за стіл та почала шукати в Інтернеті фото підходящого для вистави та до моєї сукні макіяжу.
Я й не помітила, як швидко зробила мейк-ап, зачіску і вже стояла перед дзеркалом в моїй особливій червоній сукні на підборах. Я виглядала так вишукано, що не могла повірити, що в дзеркалі я. Та сама щаслива та гарна я. Подивилась на наручний годинник, лишалося пів години до початку вистави. Хоч театр і був біля мого будинку, але потрібен був час, щоб купити квитки та спокійно сісти на своє місце в очікуванні вистави.
Тому я взяла світло-бежову сумочку і побігла в театр. Біля театру вже зібралося багато людей. Всі виглядали просто неймовірно. Було дуже схоже на ту саму серію із аніме, яка мене надихнула бути зараз тут. Я не виглядала, як біла ворона у вечірній сукні, але я приковувала погляди. Спочатку мені було трохи не зручно, бо я відвикла від цього. Але вже за мить, я почала насолоджуватися цим. Я зробила вдих на повні груди і наче ковтнула свіжого повітря, ковток життя, ковток свободи. Це допомогло мені повернутися до себе. Натиснути «плей» на своєму житті. Сподіваюсь, ці відчуття затримаються і я не здам назад. Мене трохи засмучувало, що я тут була одна, бо інші були парами або компаніями. Але театр надзвичайної європейської архітектури вісімнадцятого століття, жива музика, яка доносилась із вулички поряд, не давали мені падати духом. Я підійшла взяти квитки в касі і почула звук повідомлення зі своєї сумочки. Я дістала телефон і побачила смс від Злати:
«Ти виглядаєш, як королева! Не схиляй голову! Це твоє місце!»
Мені були приємні ці слова, жаль, що це готовий скрипт, який отримують всі в цьому боті. Але зараз не час займатися самокопанням чи аналізом, зараз час насолоджуватися моментом.
Я взяла квиток на виставу і пішла до зали.
 ⁃ Почекайте! - Почула я позаду себе приємний жіночий голос на своїй рідній мові. Мене це здивувало. Тому я вирішила зупинитися і подивитися хто й кого кличе.
До мене бігла молода дівчина приблизно моїх років в гарному брючному білому костюмі на підборах.
 ⁃ Доброго вечора. - Звернулася вона до мене не встигнувши віддихатися. - Я побачила Вас на вулиці біля театру і просто не стрималась, щоб не зробити фото. Ви дуже гарна!
 ⁃ Доброго вечора. Вибачаюсь, я зараз трохи шокована. - Почала я. - По-перше, чому Ви вирішили звернутися до мене рідною мовою?
 ⁃ Я стояла в черзі біля каси за Вами і трішки підглянула у Ваш телефон. Вибачте мене за це. - Дівчина сором’язливо опустила голову. - І тому зрозуміла, що Ви моя співгромадянка.
 ⁃ Нічого страшного. А що Ви казали про фото? Я трохи не зрозуміла із-за неочікуваності.
 ⁃ Розумію. - Посміхнулась незнайомка. - У мене є фотоапарат із друком фото. Я коли підійшла до театру, то одразу помітила Вас. Ви стояли така елегантна, дивились вгору на будівлю театру і єдина, серед усіх людей, милувалися архітектурою. Ваше обличчя було таким умиротвореним. А вітерець дуже ніжно грався з Вашим блискучим золотавим волоссям. Тому я не змогла стриматися, щоб не зробити Ваше фото. І хочу подарувати його Вам.
Дівчина протягнула маленьке фото із моїм зображенням в червоній сукні. Фото було дійсно дивовижне. Я не вірила своїм очам. Просто не вірила, що це я. Світлина була наче кадр із якогось романтичного європейського кіно. Невже це та сама дівчина, яка ще дві години назад, сиділа в ліжку, в своїй кімнати, з бутербродами, пучком волосся на голові та в кашлатій старій піжамі з качками? До моїх очей підкотили сльози.
 ⁃ Все добре? Я Вас образила? - Зтурбованим голосом звернулась до мене незнайома дівчина.
 ⁃ Все добре. Не переживайте. - Поспішила заспокоїти її я. - Просто Ви не уявляєте, як мені було важливо побачити цю світлину. Дякую Вам.
Роздався дзвінок, закликаючи людей сісти на свої місця. Тому ми швиденько попрощалися та побігли на свої місця. Але вже через пару хвилин я була шокована ще раз. Наші місця з цією, незнайомою мені дівчиною, були поряд. Тому ми вирішили познайомитися і всю виставу дивилися разом з відкрити ротами. Гра акторів була вражаючою. Увесь антракт ми, з моєю новою подругою, обговорювали побачене на сцені. Складалося враження, що ми давно знайомі. Мені було добре.
Я й не помітила, як швидко пролетів час. В кінці вечора, мо обмінялися номерами з моєю новою подругою Марго і розійшлись по домам.
Я не піднімалась по сходах під’їзду додому, я наче летіла на крилах. Мені не хотілося знімати плаття, але все таки зняла його. Повісила  своє фото біля ліжка, зробила доглядові процедури та лягла щаслива у ліжко. Згадавши про челендж «5 днів любові до себе», який мені вчора порадила Злата, включила медитативну техніку другого дня «Дерево досягнень» і з посмішкою на обличчі заснула одразу по закінченню відео.