1 глава. Петро Перша троянда.

Як вчора пам’ятаю..вечоріло..дзвонять дзвони..1917 рік.Україна..ненька знову самостійна.Стільки народу вийшло на Київську площу..З’їхались люди з усієї України.Я не забуду той день,той час.Я був звичайним студентом Київського університету Святого Володимира..Був доволі мирний час..але змінив усе кривавий Січень.Комуністи…Ці сволоти поперлися на нашу землю..Мені тоді було сімнадцять.Я хотів би сказати що пішов добровольцем,але - це буде брехнею..Не довго мені лишиться..ой..пробач дорогий щоденнику!Забув представитися..Мене звати Петро,Петро Ткач.Я звичайний хлопак родом із Полтавської губернії.Життя було гарним..Поки червона Армія не прийшла..діло було так.Звичайнісінький день,я сиджу в кафе,попиваю чашку Кави.До мого столика підбігає мій Брат - Владислав.

  -  Гей!Гей!Ти чув? Питає він мене
Я трохи не розуміючи мотаю головою.. й питаю
  - Ні,а що сталося?На тобі обличчя немає!
Влад подивився на мене й присів навпроти мене.
-  Крути..їх здали до бісової матері!Ти..ти розумієш це!?Всі хто був там були розстріляні!Вони йдуть до Києва.Тобі треба швидше записатись в добровольці!
Я подивився на нього..й подумав трохи.Й відповів.
- Війна не для мене..ти сам знаєш.Мені б дівчину знайти,одружитися..завести дітей.А не помирати  в окопі.Влад кинув на мене зневажливий погляд.
- Да й чорт з тобою,Дураче.
Грубо відповів він мені й пішов геть. Влад мій старший брат..йому 24 роки.Розумний гад,але такий наївний..Боюсь я крові й смерті,я кохаю свій народ..але,мені самому лячно.Після того як він пішов пройшло можливо годин зо три.Я сидів і думав на рахунок його слів.Пройшов тиждень..я просинаюсь в своїй квартирі і чую..постріли,шмали пістолетів кулеметів.Ось і комуністи назріли.Шум кулеметів Максима не утихав..Україна стала під сумнівом своєї ідентичності..Я звісно не великий письменник як Тарас Шевченко,але і не такий і жахливий.Десь..Кінець Січня?По місту були розкинуті ці..Червоні знамена.Постери “Мы Братскіє народы”.Ага,я так і повірив,цім єбучим комуністам.Після окупації Києва я ще не виходив на вулицю,мені лячно.Вони ж косять молодь на право й наліво.Всі хто не згодні - під розстріл..це такий жах..Харчів в мене лишилось ще ненадовго…Вони ще Газету під двері підкидують..В таких газетах багато пропаганди комунізму.”безклассовое общество” кажуть вони,так,а що ще,га? Що ж на рахуной Влада?Гриша - мій товариш.Також студент.Він все таки кілька раз виходив на вулицю, та й комуністів зустрічав.й не тільки.Прийшов якось він до мене “Погостювати” сиділи ми на кухні й я його запитав.
- Гришо,як там взагалі,га?В “Червоному” Києві.
Питаю я у нього
- Ну,как всегда Петь,слушай..а может к чёрту эту вашу Украину,а?К чёрту этот язык хохольский..
Я не дуже розуміючи в нього питаю
-Ти якийсь дивний..невже ти..та ні..чи..
Хвилина тиші пройшла непомітно
-Ти пішов в червону армію?
Він подивився на мене,по його усмішці усе було зрозуміло.
- Конечно-же!Конечно-же друг мой!И тебе я это советую,ведь знаешь...за твою писанину и под трибунал можно пойти..мх)
Я дуже люблю писати вірші,про природу,про луги,степи.Люблю писати щось про нашу неньку.
“Чорт..ця гнида маніпулює мною!?” Запитав я у себе в голові.
-  Ну ладно,Гриш..а Влад то як там?
Він витріщився на мене й посміявся
- То что и делают со всеми “предателями” расстреляли твоего Влада,я лично видел.
Моє сердце затихло..мороз пішов по шкірі,що за єресь він несе?Він дурак!?Чи якого біса?
- Амг..боже..
Гриша подивився на мене й відповів.
- Не божкайся больше,бога нету - ты не знал?За такое тоже..того.
Ми трохи посиділи і коє-як я його прогнав зі своєї квартири.Я думав собі “Що це тільки-що було…” Десь під вечір я рішився вийти на вулицю.Виходячи зі свого будинку я побачив червоні стяги які розвиваються тільки де й можуть.Києве мій..що ж з тобою сталось.Га?..
Бродячи містом я бачив різні картини на очах..матері з дітьми..стіни в крові.Даже побачив вечірній розстріл солдатів Січових Стрільців..Кров моя лиш стила в жилах,а ненависть лише кріпчала.
В той самий вечір до мене підійшов червоний загін із чотирьох людей.Вони мене окружили й якийсь здоровань заговорив
- Хохол,ты знаешь что вечером здесь не положено ходить.?
Я тяжко зітхнув і відповів честно
-Нєт,не знал.
Той чоловік підійшов до мене ближче,й вдарив по печінці  прикладом від гвинтівки.
Я повільно звалився на землю й застогнав.
А ті гади лише засміялись,плюнули на мій жакет і пішли.
“Ну й гниди”..
Пройшло пару хвилин і я піднявся.І повільно покульгав до дому..Червоний колір окутував весь Київ.Таке почуття..що я не вдома,наче я на чужині. Схоже їм не те що військових катувати,їм і мирний люд не  шкода.Йшов я вулицями Києва..Деякі Лампи на стовпах вибиті..  Навіщо воно?Навіщо це все..І раптом я почув..жіночий крик.Такий  скажений - наче когось б'є струмом..І в моїх жилах застигла кров.
“Я розумію мене..чоловіка чіпати..але..жінок?Дівчат?..Це узагалі допустимо!?” - Подумав собі я..І знаєте..як би це усе описати.Моє життя змінилося після цього моменту,на до - та після. На До - де я хотів бути на самоті.І після - де я  вже більше не міг жити без неї.Я бачу дівчину..молоду,можливо їй років зо 20?..Молода,Приваблива.І двох “совєтских” солдатів. Домогаются до неї..намагаються “полапати” завели в переулок.Знаєте,в героя я грати не люблю,але таку наглість я не можу терпіти.А ті солдати самі ще хлопці.В одного на спині Мосин із багнетом.
А другий має на поясі ніж.У мене проти них..тільки кулаки.Я повільно начав наближатися до них. Чув я дуже вульгарні слова..наприклад “Эй,краля..а как тебе идея..немного повеселится?))”
А дівчина лише кричала,й кричала “відпустіть мене!”
Я вирішив,якщо вирублю хлопця із гвинтівкою то другий втече..І коли дівчина помітила мій силует..замовчала?..Я схватив того подонка за плече,він повернувся до мене..і я йому зарядив прямо в пику.Схаменутися він не встиг..але його дружок не втік.Він смачно зарядив меня в районі живота..трішки лівіше і зарядив по саму печінку..Але і тому я зарядив по морді.В того що гвинтівка була - відібрав.Я по правді стріляти даже не вмію..але коли випадає така нагода,залишається лише вчитися.Я відчуваю важкість від цієї гвинтівки..Але націлив дуло прямо на них.Ті крикнули “не стрєляй” і втекли із переулку.Я подивився на дівчину..а на ній і обличчя не було.Перенервувала певно.На щастя удача сьогодні була на її стороні - подумав я.Я кинув ту бісову гвинтівку до долу.Я приблизився до дівчини..а та на початку трохи злякалася.Розумію,я би також так відреагував-би.І заговорив я до неї.Так ласково як ніколи не говорив.
- Гей..мадам.Ви в порядку?У вас є де переночувати?На вас обличчя не має..
Дівчина подивилася на мене..і обоже.. ці очі,я ніколи не забуду.Вони були настільки прекрасні як красоти чорного моря,голубі..ніжні..
Вона негативно мотнула своєю головою. Я задумався..і сказав їй..
- Знаєте,якщо вам так буде спокійніше,ви можете у мене переночувати,день,два.Стільки скільки вам буде треба..Добре?
С під її уст вийшло тихе
- Так…
Я подав їй руку,і вона міцно-міцно стиснула її.Ми пішли,і плинув час,нічне небо вказувало нам путь,ми йшли мовчки.Я вирішив у неї запитати де-що..
-А як вас звати,дівчино в біді?
Бросив легкий смішок.Вона наче загорілась?..Вона з великим ентузіазмом відповіла.
- Мене..Мене Богданою звуть.Хоча..більшість говорять Бо.Говоріть так як вам буде приємніше.
- Ого,так ви насправді Богом дані,чи не так?
Вона подивилась на мене,і сказала
- Може на “Ти” перейдемо?Мені так простіше
Я не задумуючись відповідаю
- Так,так,можна.
На її обличчі з’явилася посмішка
- А тебе як звати?) Лицар у благородних обладунках.
Я від таких слів трохи зніяковів..
-Мене звати Петро,нажаль скоротити моє ім’я не вдасться.
Дівчина ще сильніше розплилася в усмішці.
- Так я бачу що ти жартівник у нас,так? Промовила вона

- Ще який!
Весело відповідаю я.
Ми пройшлися по алеям..по центру Києва.І ось ми були перед входом в мій будинок.Я їй кажу “А ти не боїшся до незнайомців в дім ходити?Га?” Та мені відповіла
- А тобі не лячно дівчину у дім вести?
Поговорили називається..Увійшли ми в моє житло,і..Просто завалилися на постіль і заснули.На Жаль у мене лише одне ліжко,в тісноті та не в обіді..Так-би мовити.Ну,гаразд.  На наступний день я прокинувся раніше.Ця хвойда мене скинула з ліжка уві сні!Взагалі загубила страх.Я уявити не міг,на що я підписався познайомившись…із нею.
Із Богданою.Ця людина стала мені дорожче за всіх,заради неї я  був готовий,і готовий зараз рвати людей на шмаття,звертати гори й оберігати як зіницю ока.