Глава 4: Початок нового життя

День 4

Сонце віддавало блиск, який бився в очі, воно освічувало яму яку я копав. Лопата раз за разом билась в землю, я копав й відкидав землю в ящики, які були біля мене. Інші раби носили ці ящики на верх, і клали в якісь фури, які їхали кудись після цього. 

Спочатку я думав, що 10кг буде легко, але це чорт забирай була обманка, цей глупий чіп обнулювався кожні 30 хвилин. Треба було копати 30 чи можливо навіть 40кг за 2 години, і наче цього не хватало, кожні кілька хвилин ті самі "провідники", як я вирішив називати воїнів які не дають нам втікти. Ходили, й били нас по спині чимось.

Незнаю що це було, але удари були сильні, я ледь як не падав, ще й чіп кожні кілька хвилин бив мене током, як я зрозумів це було заради мотивації. Чесно кажучи, я думав що помру. Наша "прація" яка скоріш була катуванням...ну вона продовжувалась близько 6 годин, тобто 120кг в день для кожного з нас. Здається мало, але так як нас було буквально сотні, це робило великий імпакт. Це доречі, писало на самому чіпі.

Взагалі я здивований цьому, це ж буквально антиутопія! Я думав працювати ми будемо більше, але можливо це було зроблено для того, щоб менше був шанс того, що нас повбивають дрони. Як я зрозумів з розмов провідників неподалік, наш "власник" який нами володіє, відправляє ці ящики в центр Титаса, де з ґрунту видобувають матеріали, а землю закидують в "реактор".

Брехати не буду, через цю інформацію в мене пробігли мурашки по тілі, я звісно ж не спеціаліст по ґрунту, але які чорт забирай земляні реактори?! І які матеріали?! Але думати про це я мав потім, томущо таймер знову обнулився, а по моїм підрахункам пройшов вже перший цикл, який цикл? Я вирішив називати кожні 2 години циклом. Але слава богу, поки що я міг впоратися з цим.

Але мені досі не відпускали слова про реактор, який взагалі зараз рік?! Я з цим стресом навіть не подумав про те, чому я прокинувся в уламках, там де колись був Київ, в гарантовано на нашому році. Ні, я більше не міг бути настільки глупим, так, звісно ж мені було страшно що я помру, прямо як Ашер. Але я хотів знати, хотів знати хоч щось в цьому клятому, безбарвному сірому світі. Якщо вже я помру, то хочу хочаб знати рік. Можливо я був в комі, незнаю, хоча звучить нереалістично...

Я вирішив, як тільки я закінчу роботу, як тільки буде вільна хвилинка, то я підійду до когось, й спитаю рік і то, де ми. Хоча теорія в мене була, цей "Титас" як його називали провідники, це...Це Київ, я буквально знаходжусь там де він був, і земля віддалено була мені знайома. Але в ямах й полях, звісно ж я не відкидаю того варіанту, що після того як я відключився мене перенесли в інше місце. Але такого міста як "Титас" точно не існувало в світі, який я знаю!

Це було... схоже на слово Титан, що це може означати? В любому випадку, я працював й кідав лопатою землю, раз за разом, частинки землі час від часу попадали в очі. Вони пекли, а нічого не міг зробити, це було моє нове життя, життя раба. Але я не хотів помирати, я хотів жити, хотіння... бажання жити, воно було сильніше за страх.

Мотивація піднялась, я почав працювати ефективніше, але я також потрішки пересувався в бік, в мене менті я перебіг до іншого ящику. Звісно ж довелося отримати удар током, але таким образом я був по ближче до мразів, ідіотів які охороняли нас. Я міг щось дізнатися, навіть малий шанс заставляв мене рухатися.

В мене завжди було бажання знати більше, з дитинства вже мертві бабусь і дідусь завжди заохочували мене до знань. Але зараз це не вже було глупе бажання знати інше, я не хотів помирати нічого не знаючи. Це було те, що заставляло мене рухатися далі. Звісно ж мені досі було боляче через все, що сталось зі мною.

Можливо, з того що я пишу є вигляд, що я взагалі не страждаю, але насправді якби не цей блокнот я б вже зійшов з розуму. Мені тяжко передавати все що сталося сюди, в щоденник, який скоріш всього ніхто ніколи не прочитає. Але через це мені дивно ставало легше. Удари які були кожні кілька хвилин продовжувались, але на цей раз недивлячись на свою мотивацію, я впав.

Як тільки мразота, остання падаль яку я називаю провідник, побачив що я впав. На його противному обличчі з'явилась противна посмішка, він підійшов і вдарив мене в живіт. Я відкатився подальше, й як тільки я поставився встати то мене вдарили ще раз, на цей раз кулаком в щелепу. Але коли ця падлюка, яка не заслуговує називатися людиною, захотіла вдарити ще раз, я встиг відійти.

Й підбіг до своєї лопати і взяв її в руки, всі хто був поблизу почали дивитися на нас, але швидко почали знову працювати, все ще кідаючи маленькі недовгі погляди на нас. Провідник побіг до мене, і постався вдарити ще раз, але я вдарив його лопатою по руці, в мені палало бажання жтьт, але через броню на його руках він відчув лише маленьку біль, й відскокнув подальше.

Я вже почув адреналін, але тут з його броні виліз пістолет, який він взяв й направив на мене. Моя радість швидко пропала, невже я помру...

Стій! — вигукнув голос іншого провідника, — ти занадто довго не працюєш, тебе можуть покарати через це!

Хлопець, який де кілька секунд тому хотів прострілити мене, відвернувся й пішов в іншу сторону. А я в свою чергу почав дальше копати землю, цей маленький конфлікт злякав мене, навіть якщо не говорити про біль від ударів, мені було дуже тяжко продовжувати.

Схоже я рахуюсь власність свого "власника", й якщо мене вб'ють, це буде рахуватися як шкода власнику, то ж мене не можуть вбити, як мінімум поки я потрібен. Хорошого раба який не розізлив власника не вб'ють, раби дорогі. Це мені сказала дівчина, про яку я розкажу трохи пізніше.

Зразу після кінця цієї маленької битви, яку я все-таки програє, мене зразу вдарило током. Як ж мене це бісить...чому я взагалі почав цю битву? Я сумніваюсь що будуть наслідки, як мені сказала та сама дівчина таке стається час від часу. Але якщо тобі скажуть що підбуль не кусається, і взагалі добрий, то ти не перестанеш його боятися, зі мною було це.