Глава 3: вже давно загублені дні

День 3

Я лежав на підлозі, десь в 3 години ночі якщо вірити моєму внутрішньому годиннику. Я ніяк не міг просто взяти й смиритися з моїм новим життям, але зрештою втома взяла своє, й я повільно погрузився в сон. Сон про той самий останній день який я пімятав, який здається був простим. Напевно простим...

Київ, багато років назад.

7:00, іменно це я побачив на годиннику, який я сам й в становив. Треба було йти на роботу, в компанію "The future is ours". Наша компанія спеціалізувалася на технологіях, й жила тільки завдяки спонсорам які тратили свої гроші на нас. 

Я вдівся, взяв значок "Сергій, менеджер високої касти" й вийшов із дому. Сонце вдарило в очі, я працював з 9:00 до 19:00, довгий графік але зарплата велика, тому я це терпів.

Оглянувши двір я пішов в перед, діти як раніше гралися на майданчику, хтось стрибав, хтось бігав, а інші грали в лови. Як завжди.

— діти як діти, завжди одне й те саме, — подумав я про себе й посміхнувся.

Чесно кажучи я не те щоб любив малих дітей, ці крикливі малі які більші схожі на ізюм дуже бісило, особливо через те, що наше покоління батьків нікого нормально не виховує.

 Але в нашому дворі все було по-іншому, тут всі батьки були відповідальними й замість того щоб давати дітям планшет й ти відпочивати, вони виконували обов'язок батьків – приділяли час на виховання своїх дітей. Чесно кажучи не розумію чому так було іменно в нашому дворі, але мені це подобалось.

Я помахав дітям на майданчику, а вони зупинилися й помахали мені, тут всі друг друга знали й ніхто нікого не боявся. Після цього маленького кожно-днівного ритуалу я рушив далі, ходячи по новій плитці я вдихнув повні груди повітря.

Я любив своє життя, зарплата в нашій компанії була високою, особливо для менеджерів як я. Моя зарплата коливалась від 200 до 230 тисяч гривень в місяць, мета багатьох українців в наш час.

Але я не міг насолоджуватися цим вічно, особливо в п'ятницю, день перед моїм законним вихідним, то ж я йшов далі дворами, стежками й вулицями. Недавно в нас поклали нову плитку, по ній було дуже приємно ходити. Коли ж стара гризла ноги.

А поки мої ноги йшли по новій дорозі, моя голова літала як моя бабця казала в хмарах. Якби я зараз був в школі напевно б вчителька сказала щось по-типу "знову ж ти Сергію, ворон рахуєш!". А поки я думав про це то вийшов на основну вулицю, й поки я проходив повз мої оці впали на людину, яка стояла біля стіни.  

Значок "Проект Шерлок" висів на грудях цього незнайомця, дивився я на цього незнайомця секунд 15, він кинув на мене погляд, а я відвів свій. Й подумав як я виглядаю, йду і вдивлююсь в незнайому людину, яку я навіть не знаю.

Від стида який в мене викликала моя не вихованість я відвів очі. Але, якщо бути чесним,  то мене й не було кому виховувати. Батю збила машина ще до мого народження, мама померла при родах. Жив я з бабусею й дідусем, які померли коли мені було 14, також зі мною жив ще один внук баби, не рідний звісно ж, але він був.

Був він ще тим мудаком, тим самим ідіотом, які повторюють всі тренди своїх кумирів, звісно ж з тіктоку. Логікі в нього не було, й він мене бісив, пранкував, дражнив й все це на камеру. Нажаль, навіть цього малого ідіота життя не пошкодувало, багато років назад, коли мені було 16, десь в році 2025 начебто.

Повторив якісь тренд, де люди залазають на поїзда й трамваї, він впав коли знімав нове відео, вдарився головою в камінь. Деякі очевидці які побачили це, викликали швидку і його відвезли в лікарню. Але нажаль він помер, загубив занадто багато крові.

Це, разом зі смертю єдиних "батьків" якщо їх можна так назвати, знову зробило мене сиротою. Й через деякий час доля занесла мені в The future is ours, яка тоді тільки формувалась, я був талановитим хлопцем в керуванні людьми, то ж мене прийняли.

The future is ours яка я буду називати TFIO, тоді тільки починала роботу, й робила протези для інвалідів. З деяким часом ми розширились, й мене підвищили до вищою й ще вищої касти. Життя моє було чудовим, але друзів в мене нажаль не було, сам не знаю чому...

Але зрештою я прийшов в TFIO, й пройшовши повз робітників привітався з усіма. Хоч друзів в мене й не було, в мене було багато знайомих, й більша частина робітників мене любила. Після вітань з людьми я зайшов в ліфт, й нажавши на кнопку 10 поверху, я глянув в зеркало. 

Чорт, я забув зуби почистити, але начебто 1 раз пропуску не має бути помітним. Провівши рукою по волоссі, я вийшов з ліфту й пройшов по коридору, й зупинився посередині. В кабінеті мого боса, генерального директора компанії, стояла людина в плащі, а на його грудях було написано "Проект Шерлок".

Я трохи постояв, подивився скрізь скляні двері як він підписував якісь документи, й пішов дальше, нащо дивитися на ще один договір? Я зайшов в свій кабінет, й вже готів почати робити свою роботу. Як тут двері в мій кабінет відкрились й зайшла ще одна людина зі значком "Проект Шерлок", ця жінка підійшла до мене, й протягнула мені якісь документ.

— Добрий день, вас звуть Сергій, так? — сказала вона. Вам треба підписати це.

— Добрий день, — відповів я, Але нащо?

— Це документи на те, що вас зможуть переводити на час в роботу нашого проекту.

— Е-е... гаразд, — сказав я, й підписав документи.

Після цього ця жінка з посмішкою вийшла з мого кабінету, доречі, вона була втягнута в довгий плащ чорний плащ, як й інші такі люди, вони були схожі на Шерлока Хоумса.

Через кілька годин 

Я вийшла з будівлі TFIO, робота була закінчена, я йшов додому. Я вирішив скорити дорогу через темну вулицю, чи було це глупо? Так, дуже глупо, по ідіостському, але я ходив так роками, й нічого не сталось. Але цей раз був виключенням.