Глава 2: більше немає прав.

День 2

Світло знову вдарило в очі, як тільки як їх відкрив то побачив світло в кінці тунелю. Я заснув накинувши на себе кілька трупів, запах огидний, але стало тепліше.

Я все ще почував себе погано в моральному сенсі, але здається сон пішов мені на пользу, стало трохи ліпше. Але я все ще не міг змиритися з фактом, що я лежу в купу трупів й вчора побачив смерть людини. Але я не міг лежати тут вічно, я почуваю себе жахливо але треба старатися.

Я ледь як встав, скинувши з себе трупи й глянув в верх. Я дивився на великий склон й попробував розігнатися.

Я побіг вперед, пробіг напевно метрів десять, після чого знову покатався назад.

— чорт забирай! Сказав я собі

Я знову опинився на низу, але піднявся й побіг знову. На цей раз я зміг зачепитися за маленький виступ, постарався залізти, було боляче. Гостра частина землі викинулась в мій живіт, не достатньо щоб прорізати, але достатньо щоб завдати біль.

Все-таки я зміг залізти, а з нього на інший, а після цього я нарешті виліз. Перед мною знову встала ця жахлива картина, десятки людей працюють на полях. Я пройшов трохи дальше тримаючись на живіт, й схоже, що нерви в мене знов дали тривогу як тільки я побачив це поле, й тих самих людей.

Я не знаю чому, але на мене тривога вернулась до мене хвилею, й я побіг. Я біг через поля, які були вкрити жовтою як сонце пшеницею, але її колоски здавалися мені чужими, наче це не рослина а нагадування мого нового прокляття. 

Я продовжував бігти, пшениця наче дивилась мені в слід, а я біг від неї, біг від жаху який був там. З часом біля мене почали попадатися інші ями з трупами. Деякі були вже переповнені, деякі були просто вкриті трупами, інші були майже чистими. 

А також там були робітники, вони копали такі ями, в них на лопатах були якісь датчики, вони били током якщо хтось працював занадто повільно. Це я зрозумів після того, як впав й своїми очами побачив як хтось поглянув на мене, й цю особу вдарили током.

Я звісно ж піднявся й побіг далі, поле змінилось бетоном, я нарешті був в тому самому "вулику" з будівель про який я казав раніше. На дорогах було ями, а по цих дорогах ходило купа людей.

Я спіткнувся, але я не впав, я побіг дальше й завернув в якийсь район. Схоже це було щось типу сміттє звалища, там по всюду був мусор, різний мусор, банки, стакани, коробки й пакети. По ним було тяжко бігти, а мої ноги вже дали признаки втоми.

Після цього я зачепився за якийсь коробку й впав, після чого мені дуже не вдачно відкрився погляд на площу, там стояло купу людей, багато хто з них були доволі вишукано вдіті, там було як жінки так й чоловіки з дітьми. Вони сиділи на кріслах, дивлячись на сцену.

Через кілька секунд на сцену вийшла якась жінка, на її одязі біля шиї була мала кнопка, гадаю це щось типу портативного мікрофону. За нею вийшли ще кілька людей, чоловіки й жінки, всі були побіти й видно що голодні. А одяг їй був більше шматками ніж одягом.

— Дорогі слухачі й слухачкі, —сказала вона розвевши руками. Сьогодні хочу представити вам новий щорічний аукціон рабів

Від цих слів мої тіло зжалось, яке рабство?! Ми в 17 віці чи що?! 

— Сьогодні, кожен з вас зможе потрапити свої ряди, — сказала вона. Й знову відновити заробіток!

Від цих слів мені стало ще гірше.

— божечки, тут справді процвітає рабство, — подумав я про себе. 

Я більше не хотів на це дивиться, я постарався встати, але схоже що я заплутався в якийсь дріт коли впав, я почав його розплутати але це було тяжко.

— Які ставки за найліпшого гладіатора цього місяця? Сказала жінка

Я не хотів це слухати, але вибору в мене не було, хіба що постаратися поскоріше розплутати цей глупий дріт.

— 189 картів! — вигокнув один

— 267 картів! — сказав ще один

— 500 картів! — вигукнув 3 голос!

— Гладіатора Картена продано за 500 картів! — сказала жінка

Це взагалі не було схоже на аукціони які я знаю, хоча чесно кажучи, я нічого про них незнаю. 

Як тут до мене почав йти якийсь чоловік, по його одягу я зрозумів що це був один з мажорів які було на аукціоні

— показуй значок, — сказав він

— який значок?! — відповів я

— тож в тебе немає значка? — незнайомець посміхнувся й вдарим мене ногою у живіт. Значить тебе можна безплатно взяти в рабство 

— Рабство?! Мене хочуть взяти в рабство?! — подумав я

— НІ! — крикнув я але получив ще один удар ногою

Кожен раз, як я старався встати мене били, ногами, руками й навіть головою, я зміг розплутати дріт, але до нього моменту я вже був не в стані втікти.

Після цього мене забрали в будівлю не подалік, забрали всі речі, окрім щоденника й ручки де я зараз пишу, навіть незнаю чому їх не забрали.

Я йшов босими ногами по бетону, в мене летіли камені від дітей, чоловіків, жінок й впринципі від тупих людей, які думають що вони вище інших. Я продовжував йти, бетон змінився землею, камені під ногами завдавали болі, ноги пекли.

Доречі, я був не один, біля мене були інші несщасливці, в кожного з них чомусь теж був якийсь предмет. Гадаю це зробили точно не з ліпших причин. Але щоб знати точно, я вирішив спитати в хлопця який йшов перед мною, в його руках була книжка.

— Хей, — тихо сказав я, ти не знаєш, чому в кожного з нас є якісь предмети

Він здригнувся, озирнувшись він тихо мені відповів 

— Що б всі бачили щось, до згадує їх з хорошими часами, яких більше нема, — злякано сказав він. А якщо п'такого предмета немає, то людина завжди була рабом.