Частина Дев'ята. 2. Зима 158-159рр.

02 Морозія 158р.

Валкойн

Отримавши підтвердження від Галеона, що наш експеримент завершився вдало, я нарешті змогла видихнути.

Усі потраплянці опинилися в нашому колі - живі, цілі та неушкоджені. Після всього пережитого це здавалося майже дивом.

Тримати їх у Вільних Землях було недоцільно, а контролювати, щоб у майбутньому вони тримали язика за зубами, було б майже неможливо. У Маг-Рівіку - ще ризикованіше, там навіть стіни люблять підслуховувати. Тож Лавер прийняв інше рішення.

Він перемістив їх до столиці кельтарів, під опіку пана Тілла. Перед переходом на всіх були накладені сонні чари, аби ніхто не запам’ятав самого моменту переміщення.

Можливо, це було нечесно.

Але все це робилося задля їхнього ж блага.

Від цієї думки мені стало гидко. Я сама ледь не божеволію, коли від мене приховують правду, коли навколо купи таємниць і жодної відповіді. І водночас… роблю те саме. Приховую та вирішую замість інших.

Схоже, це як вірус.

Передається від одного носія до іншого.

Непомітно. Майже виправдано.

І найстрашніше - з добрих намірів.

Мене, до речі, також попросили трохи затриматися у Валкойні. Так би мовити - аби переконатися, що зі мною все гаразд та сховати від тих, хто намагався мене вбити. А заодно щоб мене не дістав Німідор зі своїми недоречними питаннями. Адже ми з Лавером зірвали його спробу заволодіти цією партією чужинців, і він навряд чи змирився з цим так просто.

У Лакаїрі, до речі, вони з’явилися вчасно, тим самим знявши з драконів будь-яку відповідальність за новоприбулих. А якщо драконів не запитувати напряму, вони й не вважатимуть за потрібне розповідати про візит Янга до них.

Таким чином місце перебування нашого кола ще деякий час залишатиметься таємницею.

- Скільки магів цього разу? - запитала я в Калріна, уважно спостерігаючи за двадцятьма п’ятьма розумними, що з апетитом вечеряли в гостьовому будинку пані Фрейдіс.

- Шістнадцять, - коротко відповів чоловік.

- Минулого разу було стільки ж, - навіть не намагаючись приховати здивування, промовила я.

- Так. І, що цікаво, переважно вони люди.

- Це навіть на краще, - зітхнула я. - Людей легше сховати, ніж когось із раси ронбірток.

Лавер на це лише посміхнувся, явно згадуючи склад попередніх партій потраплянців - надто різноманітний, надто помітний і надто проблемний, аби забути його без наслідків.

- То що робити далі? - нарешті перейшла я до серйозного. - Ми ж не можемо ховати їх тут вічно.

- Воїнів на службу забере Ісвель, - відповів Калрін. - Старий друг і родич Арнода. Дівчина-бард також залишиться тут. Тут є один майстер живопису, йому якраз помічник потрібен. Та й раса її, ельфійка, не стане проблемою - тут ніхто особливо не дивується таким речам. Жерців до себе забере Йорстель. Хоч вона й жриця Джієни, та не надто полюбляє все, що виходить за межі її чітко визначених обов’язків. Формальності - так, фанатизм - ні.

- Дивлюся, тут узагалі не надто… шанують богів, - зауважила я.

- Трохи є таке, - знизав плечима Калрін. - Але головна проблема - маги. Та ще й у такій кількості. Якби їх було троє, ну п’ятеро - домовилися б про приватне навчання, розподілили між наставниками. Але шістнадцять… тут хоч нову школу відкривай.

Він замовк і подивився на мене так, ніби я була його останньою надією.

- Може, в тебе є ідея? - додав він. - Будь-яка. Навіть припущення.

Тягар цього погляду я відчула фізично - як щось важке, покладене на плечі без попередження.

- До початку іспитів майже два місяці, - сказала я, обмірковуючи кожне слово. - За цей час ми маємо щось вигадати. Або якимось чином отримати для них документи. Або все ж знайти вчителя, який візьме всіх. Або… - я на мить замовкла, зважуючи останній варіант, - підемо до Німідора. Вдвох.

Лавер важко зітхнув.

Десь у глибині душі він був зі мною згоден - я це відчувала без слів. Інших реальних варіантів майже не залишалося. Та водночас перспектива розмови з Головою не надихала ані його, ані мене.

Навпаки - стискала шлунок і викликала знайоме відчуття, ніби добровільно йдеш у пастку, знаючи про неї заздалегідь, але не маючи змоги обійти.

- Німідор не прощає втручання у свої справи, - тихо промовив Лавер.

- Знаю, - коротко відповіла я. - Але й часу в нас обмаль. А ці люди… - я кивнула в бік столу, де лунав сміх потраплянців, - не повинні платити за наші страхи.

Лавер мовчки кивнув.

Рішення вже було прийняте - навіть якщо ніхто з нас не хотів вимовляти це вголос.

05 Морозія 158р.

Валкойн

Не лише новенькі стали своєрідними заручниками у Валконі - а й я сама.