Частина Дев'ята. 1. Зима 158-159рр.

01 Морозія 158р.

Скьольн

Я прокинулася в кімнаті з білими стінами та блакитними фіранками на вікнах. Повітря було сповнене запаху трав і диму - терпкого, гіркуватого, такого, що застрягає в горлі й одразу нагадує про зілля та лікувальні настої.

Голова боліла так, наче по ній вдарили кувалдою, та я все ж ризикнула підвестися. Це було помилкою.

Ліжко протестуюче скрипнуло - і не дарма: перед очима все попливло, світ зсунувся убік, а шлунок стиснуло болісним спазмом. Мене знудило. Вчасно підставлена миска врятувала становище.

- Не вставай, - промовив хлопець, який щойно врятував постіль від блювотини.

Як виявилося, він увесь цей час настільки тихо сидів поруч, що я його не помітила. Навіть не відчула - ані за запахом, ані емпатією. Це насторожувало.

- Як ти почуваєшся? - запитав він.

- Погано… - ледь прохрипіла я й сама здивувалася слабкості власного голосу. У горлі дерло, наче там пересохла земля. - Пити хочу.

- Так. Звісно.

Миску прибрали, і замість неї мені подали глечик із водою. Я жадібно пила просто з нього, не переймаючись тим, як це виглядає збоку. За два роки перебування в цьому світі я звикла обходитися без манер: іноді навіть їла руками. Тож ковтала воду поспіхом, голосно, не стримуючись, аж доки в шлунку не почало булькати.

На мить мені навіть здалося, що спрагу не вдасться втамувати ніколи. Але, на диво, вже на половині глечика в голові трохи прояснилося, нудота відступила, а світ знову повільно повернувся на своє місце.

- Де я?! - нарешті, зібравшись із силами, знову заговорила я. Голос усе ще тремтів, але слова вже не розсипалися. - І чому ти здаєшся мені знайомим?

Хлопець трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби зважував, скільки саме я здатна витримати зараз.

- Мене звати Інгрід Ейріксон. Ми разом потрапили до кола в Храмі два роки тому, - відповів він спокійно. - Давай я огляну твою рану, а потім усе поясню.

Я машинально торкнулася потилиці. Пальці натрапили на туго накладену тканину - голову було перемотано товстою пов’язкою, просоченою різким трав’яним запахом. Отже, це не сон.

Опиратися я не поспішала. Мене більше дивувало інше - що хтось узагалі зміг мене поранити. І що після цього я ще жива.

- Дивовижно, - промовив хлопець, обережно оглядаючи мою потилицю. Його пальці рухалися впевнено, але делікатно. - Навіть шраму не залишилося. І це за умови, що в рані була отрута… та ще й така, що ледь тебе не вбила. Не дарма ми кілька годин провели в молитвах поруч із тобою.

З цим я мовчки погодилася. Сто відсоткової впевненості в тому, що мій організм здатен впоратися з будь-якою отрутою, у мене ніколи не було. Навпаки - досвід підказував, що інколи мені просто щастить.

- То де я? — повторила я, коли він закінчив огляд.

- У храмі Фортіди, богині минулого, - відповів Інгрід. - Я обрав саме її. Обожнюю історію… і не люблю інтриги.

Останні слова він вимовив із ледь помітною усмішкою, але в ній було більше втоми, ніж гумору. І чомусь мені здалося, що це зізнання важить більше, ніж звучить.

Фортіда, Нувельда та Фремтіда - три сестри, що відповідали за минуле, теперішнє й майбутнє. Вони служили Ліктенні, та попри свою силу ніколи не вважалися головними серед богів - радше тими, хто стоїть осторонь, спостерігає й пам’ятає.

- Зрозуміло, - відповіла я, повільно видихаючи. - А де саме розташований храм?

- Скьольн. Місто у Вестхольді.

Я на мить заплющила очі, намагаючись згадати мапу. Вестхольд лежав на півночі східної частини материка, значно вище за Ярийрадію - рідну країну Біри. Холодний край. Вітряний. Не те місце, де варто опинитися без підготовки.

- Тебе знайшли на світанку, у заметах, серед руїн стародавнього храму, - скориставшись тим, що я мовчала, продовжив Інгрід. - Уже саме це було дивом. А ще більшим - те, що ти не замерзла і не померла від втрати крові.

Оце й справді було дивно.

У підземелля Дориму я телепортувалася без верхнього одягу, розраховуючи після блокування одразу повернутися додому - туди, де на мене чекали. Я не планувала затримуватися. Не планувала битися. Тим більше - тікати крізь сніг та хуртовини.

Сподіваюся, Самідір не носиться лісом у пошуках мене, здіймаючи паніку й лякаючи все живе довкола, а продовжує охороняти Лавену. Думка про це трохи заспокоїла. Якщо він із нею - значить, принаймні одна з нас у безпеці.

А я…

Я, схоже, знову вижила наперекір ворогам.

Тож я нічого на це не відповіла. Жрець, здається, й не чекав відповіді, тож просто продовжив:

- Я ще хочу тобі про дещо розповісти й дещо передати. До того ж довгу дорогу ти зараз навряд чи витримаєш. Навіть до Острхейм шлях неблизький.

- У мене свій спосіб пересування цим світом, - відповіла я вголос, а подумки додала: хоч би в такому стані без збоїв… і щоб мене не викинуло десь посеред океану.