Частина Восьма. 8. Осінь. 158р.

27 Листопарія 158р.

Дорим

Цього разу я навіть не завітала до пана Ланга привітатися. Метою мого візиту було зовсім інше. Я хотіла переконатися в одній речі: побачити тих, із ким потрапила в цей світ - воїнів, що залишилися в Дорімі на службі.

Лізти до казарм, де жили чужинці, так і не наважилася - надто ризиковано та й не пустять мене туди. Тож, пройшовши вулицю, я підстерегла одного з хлопчаків, що гасали поміж заметів і гралися у свої дитячі забавки та пообіцяла йому ассім, якщо покаже, де саме можна знайти чужинців. Хлопчина охоче кивнув, і очі в нього хитро заблищали, мов у кота, перед носом якого покрутили салом.

І мушу визнати - не збрехав. Він упевнено вказав на корчму, в якій зазвичай збиралися потраплянці: з її димарів валила густа хмара диму, крізь вікна пробивалося тьмяне жовте світло, а самі двері без угаву відчинялися й зачинялися, пропускаючи гомін, брязкіт кухлів і запах скислого пива.

Заздалегідь взявши в оренду в крамниці пана Приєра артефакт для тимчасової зміни зовнішності, я прямувала до корчми вже не як дракониця Ята, а як звичайна людська дівчина на ім’я Саллі. Сподіваюся, я правильно обрала расу - пригадуючи слова Галеона, що ще на початку вони не змогли знайти з людьми спільної мови саме через невдалий вибір раси.

Чужинців я помітила відразу. Вони сиділи за столом у глибині зали й вечеряли. Їхні голоси губилися у загальному гаморі, проте навіть без слів я впізнала кожного. Вони змінилися. Трохи підросли, подорослішали - й не лише зовні. Я відчувала це емпатійно, на їхню долю також випала купа випробувань, легким життя тут не було.

Як зав’язати з ними розмову й при цьому не викликати підозри - гадки не мала. Тож, скориставшись тим, що сусідній столик виявився вільним, я зробила вигляд, ніби шукаю затишне місце, й неквапом підсіла за нього. Замовила кухоль елю, аби здаватися зайнятою власними думками, а сама нагострила вуха.

Чужинці розмовляли тихо, майже пошепки, і спершу обговорювали досить буденні речі - дорогу, ціну на харчі, щось про коней та ночівлю. Проте в їхніх голосах відчувалася напруженість, наче справжні теми ховалися десь глибше, під прикриттям цієї буденної балаканини.

Я вже майже встигла розчаруватися у своєму плані - підслухати щось справді важливе. Тим паче магічної енергії в артефакті залишалося трохи менше половини, і я починала сумніватися, чи варта вся ця гра ризику.

Та, як на мою дивну вдачу, до компанії чужинців підсів ще один хлопець. Запах його видав одразу - особливий, який залишався на всіх, хто колись потрапив сюди. Неважливо скільки минуло часу він залишався присутнім як на Наджи чи Фросту.

- Маги забігали, - коротко мовив він, навіть не вітаючись. - Хочуть завадити жерцям урятувати наступних потраплянців.

Я ледь стрималася, щоб не скрикнути. В мене, мабуть, навіть очі від здивування стали вдвічі більшими. Якщо про наші плани відомо якимось воякам на вулиці, то що вже казати про верхівку жерців?

- Треба їм якось завадити, - озвалася дівчина на ім’я Мілава, якщо пам'ять мене не підводить. Вона сиділа, схрестивши руки на грудях, і виглядала наче та, хто готова зчепитися з ким завгодно.

- Жерці й так прикладають усіх зусиль, - заперечив хлопець. - Але на боці магів ваша руда діваха.

- Як її звали? - вступив в розмову ще один. - Яра… Яна…

- Ята! - вигукнув Нерон і навіть по лобі себе ляснув, радіючи, що пригадав. - Вона ще з тим нелюдом шашні крутила.

- Та вона й сама людиною не була, - знову озвалася Мілава. - Як згадаю ті страшні очі… Гляне - і мурахи по шкірі, а ще таке відчуття, ніби хочеться перехреститися.

Нічого собі враження я лишаю по собі. Ще трохи - й можна буде дітей мною лякати перед сном.

- А що в ній такого особливого? - запитав Ксенагор. - Дівка та й дівка. Ну магічка, але ж не архімаг.

- Ходять плітки між жерцями, - знову озвався хлопець, що щойно приєднався, - що вона Спостерігач головного. Але це ж маячня. Не міг він обрати для такого завдання жалюгідного перевертня.

Я відчула, як мені стискає груди. Холодно, мов крига. Виходить, чутки про мене ширяться швидше, ніж я могла уявити.

- То який план дій? - запитав Нерон.

- Жерці хочуть заслати когось із вас у Маг-Рівік шпигуном, щоб поспілкуватися з вашими магами.

- Святогоре, ще раз назвеш їх “нашими” - і ніс зламаю. Те, що ми потрапили одночасно, не означає, що ми несемо за них відповідальність. І чому одразу мої люди мають ризикувати? У вашій групі також є маги!

Ага, виходить, головним у моїй партії був до цього мовчазний Телмах.

- Тому що потрібно розговорити саме цю Яту. Інші не так тісно спілкуються з верхівкою магів Маг-Рівіка.

Ця сторона мого життя не була державною таємницею: багато хто знав, що я проводжу чимало часу разом із деканом. А коли деякі помічали на його зап’ясті браслет, то взагалі вважали мене нареченою.

- Ми обговоримо і вирішимо, кого відправити, -  пообіцяв Телмах.

- Не зволікай тільки з цим. Часу й так майже не лишилося, а вам він ще потрібен на дорогу.