Частина Восьма. 6. Осінь. 158р.

28 Злотарія 158р.

Маг-Рівік

Я якраз ішла з уроку з трансформації до бібліотеки, коли мене на півдорозі наздогнав Німідор.

Голова магічної гільдії виглядав так, ніби ось-ось почне дихати полум’ям - настільки розлючений він був. Замість бодай кивка чи привітання, він різко й боляче схопив мене за плече, втиснувши пальці так, що я ледве стримала зойк. Напевно, знову залишиться синець. Добре хоч, що їхнє походження не доводиться пояснювати Галеону.

- Ходімо за мною, - коротко кинув він і різко потягнув мене в інший бік.

Нічого собі “ходімо”, він мене тяг силоміць.

- Не можу, у мене навчання, - вирвалося з мене в спробі достукатися до глузду. - Мені потрібно готуватися.

- Це почекає, - відрубав він. - Є речі набагато важливіші. Наприклад, чийсь надто довгий язик.

Я з подивом глянула на нього. Цікаво, про що саме він дізнався? Чи, може, лише вдає, ніби знає? Спитати не наважилася, та й часу на це не було - його хватка на моїй руці не дозволяла ані зупинитися, ані відвернутися без травмувань. І тільки коли зрозуміла, куди саме він мене тягне - до кабінету Лавера, - мені стало цікаво. Неприємності чекають не лише мене.

Декан був на місці. Це і добре, і погано водночас.

Добре - не доведеться нікого шукати чи бігати коридорами, а погано - сварка почнеться раніше, ніж я встигну підготувати бодай якісь аргументи. Ще б знати які саме знадобляться.

Тайдор Німідор без жодних церемоній заштовхав мене до кабінету й гучно грюкнув дверима так, що вони аж задрижали. Декан підвів голову від паперів, які уважно переглядав, і зі здивуванням глянув на нашу дивну пару. В його погляді читалося: “І що це тепер означає?”.

Я - роздратована і водночас обурена, а ельф - розлючений та впевненістю, що робить все правильно.

- Що трапилося? - одразу спитав Калрін, втупившись чомусь саме в мене, наче шукав у моєму погляді підтвердження або спростування чиїхось слів.

- Я тут ні до чого, - відповіла я. - Це у пана Голови якісь незрозумілі питання. Щось бурмотів про якийсь довгий язик…

- Циц, - різко обірвав мене Німідор і силоміць посадив на найближчий стілець. Дерево рипнуло, наче теж обурилося такому ставленню. Лише тоді він відпустив моє плече, і біль нарешті відступив.

 - Це вже виходить за всі межі!.. - почав обурюватися декан.

Та Німідор перебив його, не давши й слова закінчити:

- За межі виходить ваш орден і його дії.

- Подробиці! - тон Лавера став крижано-холодним. - Чим саме ми вам завадили?

Декан сидів наче сам володар спокою, але я відчувала той прихований гнів, що збирався вирватися назовні. І цікаво було - це лише моя емпатія дозволяла уловити напругу, чи й сам Німідор відчував те саме?

- Що ви робили в Мілет-Дуні? - замість відповіді поставив запитання Голова магічної гільдії, прицільно дивлячись прямо у вічі декану.

- Відпочивали, - не зморгнувши, холодно й без жодної паузи відповів Лавер.

- Вас помітили в дуже цікавій компанії, - продовжив Німідор.

- Ти про Пустельного? - у голосі декана на мить з’явилася насмішка. - Так, зустрілися. Цікаво було послухати, як він та його команда з’явилися у цьому світі. Хотілося розпитати, чи знає він, де інші, чи що з ними трапилося. А ти, Голова, - голос Лавера раптом став гострим, мов лезо, - за ці п’ять років навіть не спромігся поговорити з ним. Та й взагалі, відривати свою дупу й шукати інших тобі, видно, не цікаво.

- Про це потім поговоримо. З ким ви ще обговорювали можливість не допустити, щоб чергова партія потрапила до кола? - ельф нарешті перейшов до справжньої мети свого приходу.

- А ви це плануєте? - з удаваним здивуванням перепитав декан, навіть бровою не повівши.

- Не влаштовуй спектакль, - роздратовано обірвав його Німідор. - Ти прекрасно розумієш, про що я. То кому ви вже встигли розповісти? Скільки учнів знають про це?

Я ледве стрималася, щоб не ляпнути правду - сім. Всі, хто мав ключі від земель, були посвячені, адже саме вони допомагали у пошуку потрібної інформації. Інші - ні. Навіть Фіона чи Соренто з Віткаром нічого про це не знали.

Декан зробив паузу, навмисне затягуючи її, аби підкреслити свою впевненість. Потім, нарочито спокійно, вимовив:

- Учні тут ні до чого. Так, деякі знають, - і подивився на мене. - Але ми не маємо наміру вам завадити.

“Лише дещо скоригувати” так і залишалось не промовленим.

- Якщо й надалі будете недоговорювати, я заарештую вас і допитуватиму поодинці - вас і ваших соратників, - холодно кинув Німідор.

- А давай, - несподівано легко погодився декан.

Мені навіть думати не треба було, щоб зрозуміти причину його такої впевненості. Лавер зробив ставку на нахабство. Та й віри у “своїх” йому вистачало.

Філл нізащо не видасть жодної таємниці. Біра й Улла теж мовчатимуть, бо розуміли, наскільки все це важливо. Старшокурсники взагалі ані сном, ані духом не знали про ситуацію. Магістри школи - тим паче. Навіть ті, що належали до ордену не всі знали.