Частина Восьма. 4. Осінь. 158р.

01 Злотарія 158р.

Вільні землі

Після тижневого відсутності повернувся магістр Янг. Повернувся не з порожніми руками, а з дивним приладом, який, за словами чоловіка, здатен був знищіти крижиний артефакт. Я на це сподівалася, бо ліс поступово перетворювався на крижане королівство - з крижаними деревами та квітами. Чергової Снігової Королеви тільки в ньому не вистачало. Шкода, що його просто розбити як попередній не можна.

Зламаний артефакт стояв у вежі і тихенько гудів.

Ліс навколо мовчав - навіть вітер, здавалося, боявся порушити цю напружену тишу. Крижані дерева з хрустом гнулися під вагою власних крижинок, а земля під ногами вкривалася тонкою, проте міцною кіркою льоду.

- Отже, ще раз, - магістр Янг нахилився до приладу. - Коли я запущу цей прилад, у всіх буде лише секунд десять сховатися за захисним колом. Тому раджу всім зайвим одразу відійти за межу.

Я насупилася, бо цією зайвою була я. А ще - Гор. Та доводити протилежне не стали, лише час витратили б. Тому, окинувши рятівний артефакт поглядом, відійшли подалі.

Прилад справді був дивний: велика бронзова сфера з вигравійованими рунічними колами, з якої стирчали кристали й тонкі металеві пластини. Встановили його якомога ближче до воріт замку - усередину вже ніхто не ризикував заходити.

З відстані я спостерігала, як Янг обережно натискав по черзі кристали, що спалахували зеленуватим світлом.

- Звідки ти взяв цю штуку? - почула я, як декан запитав приятеля.

- Позичив у старого друга. Ця штуковина в нього лежала серед мотлоху, Даліан навіть не гадки не мав, що в нього зберігається. Тому її відсутність ще не скоро помітить.

- А як ти про неї дізнався?

- Не один сувій перечитав. І в одного знайшов малюнок цього “чудо приладу”, а потім добу ходив згадував, де його бачив.

- У смітті Даліна-Мотлохара?

- Так.

- Сподіваюсь, він дійсно не помітить, як в нього щось “позичили”, бо потім не один рік будемо вислуховувати скиглення та скарги.

- А я більше сподіваюся, що ця штука запрацює так, як потрібно, і ми зупинимо не лише цей артефакт, а й інші, які траплятимуться нам в майбутньому.

- Краще б не траплялися.

З останніми словами навіть я була згодна, хоча й не брала участі в розмові.

Янг жестом дав знак відійти. І Лавером підійшов до мене з Гором в безпечне місце за захисним контуром. Хоча... у таких ситуаціях важко визначити, чи витримають щити, забезпечивши нам справжню безпеку. Ці стародавні артефакти - річ непередбачена. А з підслуханої розмови я зрозуміла - цьому приладу не одна сотня років.

- Готові? - запитав магістр і, не чекаючи відповіді, активував механізм та побіг до нас.

Спочатку нічого не відбулося. Прилад тихо загугняв, кристали засвітилися, навколо артефакту почали проявлятися світлові лінії, що перепліталися в геометричні фігури. Лід навколо затріщав.

- Воно працює? - прошепотіла я, боячись наврочити.

Раптом з артефакту вирвався вибух холоду, хвиля якого накрила прилад. Здавалося, що лід поглинає сам механізм, поглинає й руйнує його.

- Хейл! - викрикнув декан. - Здається, прилад не справний. Треба його дезактивувати.

- Зачекай трохи. І все запрацює, - запевнив Янг.

І дійсно. За мить кристали почали світитись яскравіше, а бронзова сфера - тріщати. Руни на її поверхні почали палахкотіти червоним.

І тоді - гучний тріск, ніби розколовся гігантський кристал. Хвиля енергії пройшлася лісом, збиваючи іній з гілок і змиваючи крижану кірку з землі. Артефакт розсипався на дрібні уламки.

Тиша.

- Спрацювало, - Янг нарешті дозволив собі усміхнутися, витираючи піт з чола.

- Схоже, використати артефакт повторно не вдасться, - додав Лавер.

І всі мовчки з ним погодилися.

***

Згодом ми вирішили ризикнути й увійти у двір замку, аби власними очима переконатися, що крижаний артефакт справді знешкоджено. Лавер ішов попереду, пильно оглядаючи кожен закуток, Гор тримався зліва, я - справа, а Янг, хоча й волав залишився зовні, щоб зрозуміти, чи вдасться полагодити рятівний прилад, також пішов слідом. Цікавість, що сталося з другим артефактом, переважила.

Крижана броня, якою ще вранці був окутаний замок, зараз здавалася лише спогадом. Не зважаючи на осінню прохолоду, усе навколо тануло. Здавалося, що замок плаче - вода тонкими струмками стікала з балок, капала з арок і протікала крізь тріщини в камені. Під ногами залишались тільки калюжі, а черговий крок доводилося робити в холодну, крижану воду, яка просочувалась у чоботи, змушуючи зуби мимоволі зціплюватися.

Піднятися на вежу виявилося ще тим випробуванням. Кам’яні сходи, вкриті шаром талої крижаної каші, були слизькими, кожен крок загрожував перетворитися на падіння.

Коли ми дісталися верху, перше, що кинулося в очі, - місце, де раніше стояв артефакт. Точніше, він і досі стояв там, в самісінькому центрі, але зараз виглядав так, наче його хтось намагався скрутити, витягнути зсередини, а потім розірвати на частини. Його поверхня була вся в тріщинах - довгих, мов змії, що оповили артефакт, а місцями тріщини сходились в центр, утворюючи крихітні западини, з яких, попри все, ще виривались залишки крижаної пари. Він уже не гудів, але все ще відчувався, як щось живе.