Частина Сьома. 6. Літо 158р.

26 Медяния 158р.

Дикий Ліс

Дивлячись на натовп, що зібрався на подвір’ї Лісового Будинку, в мене аж око смикалось. Бо кого тут тільки не було! І учні, і вчителі - й не лише з нашої школи. Звісно, окрім Лавера, тут були магістри Дорт та Ванлір. Куди ж без них? А ще Хейл Янг зі своїм учнем. Пан фот Хейнн не вистачало - він очікував на нас в Гаяв-Току.

Лавена дуже хотіла піти з нами. А ще більше цього хотіла я. Та, на жаль, в неї були репетиції та вистави в театрі, які ельфійка не хотіла пропускати. Сперечались довго, бо для мене її безпека була головною. Але, на жаль, силоміць тягти не могла. Заспокоювала лише обіцянка Нолана та його загону особисто слідкувати за подружкою.

Два дні тому повернулись Алакар зі Сталаком із новинами. Місто зовні виглядає звичайним. Жодних окремих в’язниць для магів не виявлено, та й сами магів там не було. А от жерців - повно. Та ще й екзорцистів купа, які щоденно проводили ритуали зі знищення всього бісовського, що може бути. А це - від очищення, вважай майже втоплення у святій воді, до знищення всіх побутових магічних артефактів. Та головне - Тідора там не було. От сиди тепер і гадай: то на добре, чи ні.

- Ще трохи й хвіст вилізе, - тихенько, просто у вухо сказав Террі, вихопивши мене з виру думок.

Я й сама це знала, тому й стримувалась.

- Зустрінемось в Гаяв-Току, - відповіла я другові й телепортувалась до міста, залишивши переміщення інших декану.

32 Медяния 158р.

Вільні Землі, Аресторській Шлях

Залишивши більшість шукачів пригод у Гаяв-Току під наглядом фот Хейнна досліджувати місто, ми продовжили шлях на північ невеличкою компанією, до якої увійшли не лише я, Террі, Гор та Лавер, а й Фіона. Й Самідір - куди ж без нього? Звісно, більшу частину шляху здолали переміщенням, і зараз нам залишилося приблизно тиждень пішої прогулянки до Нуван-Ріта. Це - за умови, що більше в жодну халепу не потрапимо.

Як, наприклад, учора. Тихенько собі йшли, нікого не чіпали, лише мріяли про ковток води та перепочинок в тіні, бо наші голови добряче напекло, а жодного дерева попереду не передбачалося. Виявилось, ліс вкриває не всю територію Земель. Так от, йшли ми собі потихеньку, не сходячи з залишків дороги, як раптом шлях перегородила височезна купа кам’яних брил - заввишки в сто ларків і десь п’ятсот у довжину. І як її не рівному просторі не помітили - незрозуміло? Обходити - відверто було лінь всім, перелазити - також, тому вирішили її прибрати. Заодно в майбутньому знадобиться, більше не буде заважати.

Навіть на вигляд важкі камінці було вирішено прибрати магією. За час мандрів цими землями, доводилось частенько розчищати собі шлях, тому ні у кого в голові навіть не народилася думка про небезпеку.

А вона нас чекала - у вигляді чергового чудовиська, що переховувалось в норі під камінням. Здоровезне, не чуттєве до магії. Єдиним недоліком було непереносимість світла. Схоже, невідомий мені монстр був нічним створінням - щойно промені торкнулися його шкіри, та почала шипіти, утворюючи опіки. Це двохларковій тварюці додало спритності та люті, яку він вирішив виплеснути на нас. Звісно, ми чекати не стали, а розбіглися, щоб підготуватися для нападу.

Першим спробував Террі. Друг встиг випустити кілька стріл, поцілівши прямісінько в рани. Позитивного результату це не дало - навіть навпаки. З ран побігла кров, краплі якої, падаючи на землю, дивно шкварчали, наче краплі води потрапили в розпечене масло - того й диви бризки почнуться. На щастя, їх не було. А от на біду - коли кров торкнулася землі, від неї зайнявся неприємно пахучий дим. Що він може бути отруйним, здогадались усі, тому вчасно встановили навколо себе захисне коло. Так, про всяк випадок.

Далі спробувала атакувати я й обрала вже перевірений засіб – полум’я драконів. Добре, що для часткового оберту не потрібно багато часу. Й яким було моє здивування, коли ця тварюка його просто поглинула.

Наступним був Гор, та він також не зміг зашкодити. Вампір вирішив застосувати одне із заклинань некромантії - всі зусилля пройшли даремно.

На диво декан не поспішав втручатись, а лише бігав, ухиляючись від атак і про щось розпитував Фіону. Цілителька тим часом сховавшись за однією з брил і порпалася у своїй сумці в пошуках чогось відомого лише їй. Як виявилось, подружка шукала потрібне магічне зілля. Знайшовши його - жбурнула ним в Лавера. Іллін, зі спритністю гравця в бейсбол, відбив флакон заклинанням, від чого скло розбилось, а вміст потрапив в очі чудовиська. Та на цьому не закінчилось. Коли зілля зіткнулось з повітрям, то вибухнуло яскравим спалахом, осліпивши на деякий час навіть мене. Щойно я змогла бачити - помітила відсутність голови в уже мертвої тварюки.

Сьогодні ж нам щастило - й жодної небезпеки поки не трапилось на нашому шляху. Та зірка хилилась до горизонту, а попереду на нас чекала ніч.

- Дійдемо до тих каменів і станемо на перепочинок, - наголосив Лавер вказуючи на невелике скупчення поряд із дорогою.

- А там на нас не буде очікувати черговий кашаг? - запитала я, згадуючи про вчорашнього монстра.

- Ні. Кашаги так близько один до одного не живуть. Конкуренція в них жорстока.