Частина Сьома. 2. Літо 158р.

16 Смарагдия 158р.

Вільні Землі

Я незадоволено сопіла за спиною декана. У місті стільки всього важливого відбувається, а ми знов мандруємо розбитою дорогою. Хоча саме в цьому місці вона непогано збереглася. Та цьому лісу, здавалось, ні кінця, ні краю не буде, а високі крони якого не рятували від спеки. Зірка стояла високо в небі й добряча напікала нам голови.

Лавер раптом зупинився, дістав флягу, зробив ковток води, а після хлюпнув трохи у долоню та вмив спітніле обличчя. Спека стояла така, ніби ми знаходились на півдні материка, а не на півночі. Дивно, як при такій температурі листя не зів’яло. Я вже давно йшла лише в одній сорочці, сховавши в браслет туніку з плащем. Хотілося туди й штанці засунути - мої голі ноги навряд збентежать декана, а сорочка досить довга, щоб прикрити сраку. Та ось дивні місцеві комахи кусали досить болісно.

- Як ти? - запитав мене Лавер, протягуючи флягу.

- Ще трохи - й не втримаюсь, роздягнусь і вкриюсь лускою, - чесно відповіла я після того як також зробила ковток води. - Звідки така спека?

- Через зламний артефакт, - впевнено відповів чоловік. - Щойно його знайдемо й знешкодимо - стане легше дихати.

Це був не перший артефакт, який ми знешкоджували, поступово очищуючи Вільні Землі.

- Нам туди, - промовив Лавер після короткої перерви.

Піднявши ліву брів, я з недовірою глянула у вказаному напрямоку - суцільні зарослі. Та на щастя, серед них була майже непомітна доріжка, яка колись вважалась офіційною дорогою - про що свідчила плитка під ногами.

***

Невеличкий замок повністю поглинув плющ, залишивши вільним лише шпиль. Зелене павутиння обвило мури так щільно, що крізь нього майже не проглядалося каміння - ніби сам ліс вирішив повернути собі це місце. Плющ здіймався по стінах, зриваючи на своєму шляху залишки давніх емблем, закриваючи вікна та забиваючи щілини у вежах, перетворюючи колись горду будівлю на щось спляче, сховане, майже мертве. Лише шпиль - тонкий, загострений, мов стріла - пробивав собою небо, ще тримаючись за своє минуле. І, здавалося, саме він одним своїм виглядом кричав, що тут щось не так. Надто цілим він був для споруди, яку природа вже почала перетравлювати. Як кістка, що не хоче ламатись.

- Намагайся не чаклувати, - попросив декан, дістаючи сокиру.

У мене сокира також була, але вона лежала в браслеті, а щоб її дістати - треба скористатися магією. Тож я поступила простіше - трохи збільшила пазурі.

Вхід до замку очистили досить швидко, навіть втомитись не встигла. Та за порогом на нас очікував черговий сюрприз - все подвір’я було вкрите кригою. А ще моїх вух долинуло ледь чутне дзинчання. Наче бджолиний рій.

- Й що далі? - запитала я.

Одяг зі схованки діставати не поспішали, та й кроку вперед зробити не наважувались.

- Потрібно знайти винний в цій аномалії артефакт. Та де його шукати?

- Я чую сторонній звук. Це може бути він?

- Скоріш за все. Ходімо туди швидше, поки самі не перетворилися на кригу.

Я трохи постояла, щоб краще зосередитись та визначитись з напрямком.

- Нам туди, - й вказала на вежу.

- Туди так туди, - погодився декан.

Але не встигла я й кроку зробити, як він, спіймавши мене за руку, голосно вигукнув:

- Стій!

Зупинилася я дуже вчасно. Крига почала розповсюджуватись за поріг замку, майже непомітно захоплюючи нові території.

- Я можу обернутися й долетіти до вежі, - запропонувала вихід.

- Мене підняти зможеш?

Декан розумів, що без магії дістатися потрібного місця не зможемо, та іншого плану зараз в нас не було. Навіть якщо зачинимо ворота - закляття вже вирвалося на волю.

***

Добре, що вежа мала невеличку площадку, де я змогла приземлитися. А ще краще, що декан погодився на використання полум’я драконів, щоб звільнити від криги клаптик поверхні. Двері, що вели в середину, я легко вибила хвостом - настільки трухляві були.

Всередині криги не було. Та все одно почувалась там невпевнено - наче в якийсь фільм жахів потрапила. Йшли обережно, один за одним: спочатку я, потім декан. Самідір, у вигляді білки, сидів у мене на плечі, не ризикуючи до чогось торкатися, лише напружено розмахував своїм хвостиком.

Спустившись на кілька поверхів, ми опинились в покинутій лабораторії-майстерні. Посеред залу стояла прозора сфера, в якій іноді спалахували блискавки. Сумнівів не було - саме це і є артефакт. Усе довкола - включно зі сходами й стінами - було в пилуці та павутинні, а чарівна куля сяяла, наче її нещодавно полірували.

- Є ідеї, як його вимкнути не розбиваючи при цьому? - запитала я.

Лавер трохи здивовано на мене подивився. Непогано знаючи мене, він сподівався, що саме я запропоную її розбити.

- Треба подумати. Гадаю, в нас є трохи часу на роздуми. Спершу треба її дослідити.