Частина Сьома. 1. Літо 158р.

02 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Ще вчора ми обговорювали нових чужинців, робили ставки, скільки з них - маги, раділи початку літа. А сьогодні повернулися до пошуків - хоча б якихось зачіпок.

Вранці прийшов лист від Террі. Друг розповів, що дізнався, як можна зняти прокляття із Соернто. Й тут би радіти, а от ні. Допопмогти з цим могли б лише чистокровні інголи. Та, на жаль, жодного представника не залишилось у цьому світі. І тут у голові й промайнула думка: інголи, хоча й вважаються умовно місцевою расою, все ж звідкись прийшли. От би знати - звідки й як туди потрапити.

Ще друг написав, що дію прокляття можна відтягти, якщо ділитися своєю життєвою енергією. У голові вже жила думка: а скільки тієї енергії в безсмертних? Та, на жаль, відповіді поки нема. Й треба це якось пришвидшити, бо час для Рена спливає.

Та це - не єдиний мій головний біль.

Минуло кілька днів після розмови з Беллатором, а я досі не знала, що з цим робити. Звісно, я розповіла Вальдегору, написала Террі… Та дупою відчувала - своїми силами не впораюся. Потрібен більш впливовий союзник. Більш обізнаний. Й лише один розумний спадав на думку. Тим паче, що він й так ним був - просто розповідав не про все, що страшенно дратувало, гнівало та бісило. От завтра, у Нічийних Землях, і поспілкуємося.

То все завтра. А сьогодні потрібно не тільки відвідати уроки, отримати нові знання, а й все ж таки з’ясувати, чому ніхто з Соренто на змаганнях так і не зв’язався. Чи то вони помітили на ньому нові чари, чи щось інше завадило?

***

На уроці магістра Карла ми проходили чергову магічну тварину, а з магістром Ванліром розглядали наступну нечисть. На елементаристиці вивчали суміші вогняної та земельної магії. А на улюбленій артефакториці розбирали, як магія різних рас впливає на роботу виробів.

Кожен викладач намагався якомога більше завантажити самостійними завданнями перед іспитами. Тож нічого дивного, що бібліотека знов переповнилась шумом, товкотнечею та чергами за довідниками. Цього разу іспити очікували й Вальдегора як особистого учня, що навчається дистанційно, тому вампір сидів поруч, по самі вуха “занурений” у довідник з некромантії.

Компанія за столом зібралась велика: до нашого звичного складу до нас доєдналися Біра, Лавена та її подружка-одногрупниця Норін. Здавалось, якщо так й надалі будемо зростати, одного столу буде замало. Та, на жаль, цілительки навчалися останній рік - далі на них чекала практика в лікарні.

Ми з Бірою удвох гортали довідник з артефакторики, пошепки запитуючи одна одну потрібну інформацію, коли до нашого столу підійшла Міранда.

Я здивувалася - що їй потрібно? Адже ми не розмовляли з тієї самої ночі, біля “Ведмедика”. Я пані Дору інколи бачила в школі - то в компанії з деканом, то з магістром Дорта, то ще х якимось іншим викладачем або навіть учнів - вона завжди знаходила, з ким потеревенити. Але зі мною - жодного разу. Та здається, сьогодні настала моя черга.

Від розмови не відмовилась, тим паче сама мала кілька питань. Та й цікаво стало - чого дамонці від мене треба?

Розмовляти на території школи молода жінка вирішила недоцільним, тому телепортувала нас на околицю міста - до руїн храму, де ми навесні проводили ритуал. У голові одразу майнула думка, що мене сюди притягли саме через це. А от і ні.

- Я хочу, щоб ти на дещо глянула, - й протягла мені старовинну шухляду. - Тільки не поспішай чіпати її зміст.

Я здивовано підняла брів й обережно відкрила кришку.

Всередині лежав камінець. Чорний наче сама темрява. Та загрози від нього не відчувала.

- Він якийсь дивний, - не витримала й промовила, очікуючи пояснень. - Що це?

- Його позичили у жерців. Не питай тільки “нащо?” - все одне не скажу.

Я знову підняла брову, даючи зрозуміти, що я здогадалась, як насправді цей камінець з’явився у магів. Його вкрали.

- Й що в ньому такого особливого?

- Це артефакт. Зараз покажу, як він працює.

Чаклунка спокійно взяла до рук камінець й обережно поклала на вівтар. Старовинні письмена спалахнули, а над плитою з’явилася арка.

- Нічого собі! - вигукнула я. - Це прохід? Й куди він веде?

- Куди – невідомо. Та точно не до світу демонів.

- Звідки така впевненість?

- Ходімо, побачиш сама.

Й знов жага пригод узяла гору над здоровим глуздом. Як результат - я пішла слідом.

Місце, де ми опинилася було знайомим. Чисте блакитне небо, яскраві промені зірки, зелена трава під ногами. Невеличка споруда з білого каменю, прикрашена колонами та барельєфами. Й квіти - всюди квіти. Дерева, кущі - все цвіте. А от чого не було - то це тварин. Навіть комахи й ті не докучали.

- Цікаве місце, - порушивши тишу промовила Міранда. - Це міжпростір. Щось дуже схоже на аномальну зону. Але не таке небезпечне. Це місце стабільне, лише з одним недоліком - його можна відчинити лише на місцях стародавніх храмів.