Частина Шоста. 7. Весна 158р.

01 Травневия 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Квіти ми цього разу пішли збирати вчотирьох: я, Улла, Філл та Лавена. Звісно, всі дружньо позіхали, та це не стало на заваді доброму настрою. Вночі ми добре погуляли, зустрічаючи Еудірон. Знову були танці, ласощі та ігри. Єдине, чого не було - на відміну від торішнього свята, - це безтурбоття. Вдивляючись в обличчя розумних, я намагалась з'ясувати, чи не переховується за ними черговий демон. Чи не пов’язані вони з темними магами й не спостерігають за мною та моїми друзями, очікуючи слушної миті, щоб нашкодити. Але тут, у Дикому Лісі, місці, якого боялися майже всі розумні, я відчувала безпеку й мала змогу хоча б трохи розслабитись.

Ми вже повернулися додому, коли на землю приземлився чорний клубок туману. Злякатися, на відміну від Лавени, я не встигла, бо емпатійно відчула відсутність загрози. Й дійсно - щойно туман розвіявся, наші очі побачили Вальдегора. Вампір, як і обіцяв, повернувся після двох місяців навчання у фот Хейнна.

***

Спокійно відсвяткувати день народження Улли не дав декан. Чоловік з’явився в розпал вечірки в гуртожитку й майже за руку витяг мене на подвір’я. Влаштовувати показну істерику я не поспішала, даючи змогу пояснити свої дії. Й, на жаль, причини були дійсно важливі.

Зникла Айша. Це мене не дуже засмутило, хоча дівчина перестала мене діставати, що спочатку здавалось дивним. Ходила повз, незадоволено сопіла, кидала погляди, проте ані слова не промовила, ані підніжку не поставила. А останні два тижні я її взагалі не бачила - вважала, що вона готується до весілля. Тому перше, що спало на думку: Айша втекла, щоб не виходити заміж за нав’язаного батьком нареченого. Така ж сама гадка була й в родині, та, на жаль, - ні.

Коли провели обшук у кімнаті дівчини, виявили багато чого цікаво та протизаконного. Від кісток людських немовлят до зниклої з бібліотеки книжки. На жаль, книжка постраждала - з неї вирвано десь третину сторінок. Допит подружок також ні до чого не привів. Ті плакали та клялися, що не здогадувались про таємну сторону подружки. Я їм не вірила, Лавер також. Як і голова магічної варти разом з Німідором. Тому зараз з ними працювали маги-менталісти, намагаючись дізнатися, що їм відомо.

Розповівши про це, декан одразу телепортував нас до дверей магічної варти, щоб я подивилась, чи не пов’язані ці дівчата з демонами. На жаль, окрім мене, розгледіти тіні мало хто міг.

08 Травневия 158р.

Віклоуд

Пропрацювавши трохи більше року, мені довелось звільнитися з “Ведмедика”. Я одразу ж запропонувала Уллі зайняти моє місце - подружка погодилась, зайві гроші в неї не водились. З артефакторною крамницею розлучатися не поспішала, тим паче пан Прієр із розумінням ставився до моїх раптових прогулів, які з задоволенням заповнював Юдіан.

Звісно, я поскаржилась Лаверу, що через їхні інтриги, мені довелось втратити частину доходів. На що декан, здивовано піднявши праву брів, замість відповіді поцікавився: нащо мені взагалі працювати, коли маю вражаючий - як для чужинки - рахунок в банку? Питати, звідки він про це дізнався, - марна трата часу, хоча й досить цікава. Гноми мене переконували й клялися, що вся інформація про клієнтів та їхні рахунки - конфіденційна.

Тож, скориставшись тим, що в мене з’явився вільний час в особистому розкладі, а світла частина доби збільшувалась, декан продовжив обстеження Снігового Шляху. А точніше - ми дійшли до міста Віклоуд, розташованого на узбережжі західного моря Лазур. Й хотілося б сказати, що я нарешті побачила океан, та ні - попереду лежала купа островів. Їх,звісно, не було видно, та все ж.

Сам Віклоуд нагадував Лумінен, хіба що був менше зруйнований. Трохи поблукавши вулицями, ми нарешті знайшли уцілілу частину міста. А от із портальною вежею нам не пощастило. Її повністю завалило камінням, начебто хтось навмисно створив там цілу гору. Досвід в розбиванні завалів в мене вже був, тому проблем з очищенням не мало виникнути. Та на моє здивування, декан одним заклинанням очистив майданчик від брил. Сил на це пішло чимало - про це свідчало зблідле обличчя чоловіка, - та результат вражав. Мені на таку роботу знадобилось би кілька днів, а то й тиждень. Звісно, одразу захотілося попросити навчити цьому заклинанню, та довелось відкласти на потім, бо під завалом знайшлась не тільки телепортаційний майданчик, а й де що інше.

Закам’янілі тіла чудовиськ.

Я не втрималась і потикала в них підібраною з землі гілкою. На щастя, монстри не ожили.

- І що з ними робити? - запитала я, ретельно оглядаючи велетнів.

- Навіть гадки не маю. Та краще їх розбити. Про всяк випадок.

Ламати в мене добре виходить, тому за десять хвилин від чудовиськ залишилась лише купа дрібного каміння.

- Що далі?

- Давай ще трохи погуляємо містом, я наберусь сил - і повернемось додому.

- Добре.

Гуляли ми й справді недовго, бо коли дійшли до узбережжя, я відмовилась іти ще кудись. Серін сідало, і переді мною розкинулось неймовірне видовище - захід зірки. Ми зупинилися на краю кам’янистого берега, де хвилі ліниво билися об скелі, залишаючи сиві пінні сліди. Повітря пахло сіллю та водоростями.