Частина Шоста. 6. Весна 158р.

05 Кветовія 158р.

Сніговий Шлях

Лавер ішов попереду й мовчки розмірковував над тим, як дати мені чесну відповідь й водночас не розповісти зайву таємницю. Питання, звісно, знову стосувалося все тих же міжсвітових порталів. Я не зовсім розуміла, що заважає демонам проникнути в наш світ, коли вони й так майже табунами тут ходять, постійно переміщуючись сюди-туди? Та щось заважало. Або хтось. Був, звісно, й третій варіант, та я поки тримала його в голові, очікуючи підтвердження, бо саме він здавався більш ймовірним.

Тож декан мовчав, я мовчала також. Бо в мене були й свої думки.

От, наприклад, торішні крадіжки з крамниць більш перестали здаватися лише просто злочинами. Навіть за мінімальною інформацією їх з легкістю можна пов’язати зі спробами демонів проникнути в наш світ. Так, цей світ я вважаю своїм, і бажання його захистити лише зростає. З чим це пов’язано? Бо це мій дім. І крапка.

Так от. Питання нейтралізації загроз з боку демонів вирішили поєднати з проблемою Соренто, а точніше - поверненням його дівчини. Якщо, звісно, є кого повертати. В цьому були великі сумніви, враховуючи те, що трапилось з Дельсеєю. Сподіваюсь, що ні, бо як в очі приятелю потім дивитись?

Дурна звичка - обіцяти. Добре, що з Бірою вдалося все владнати. Звісно, плиток про роман учениці з вчителем уникнути вчасно не вдалося - Айша не втримала рота і розповіла про це подружкам, а ті - далі. Середньовічний ББС у дії. Та уникнути покарання змогли. Шкода, що викладача не знайшли. І головне - ніхто не знає, коли саме. Навіть менталісти не змогли уникнути впливу. Чи позначився вплив на мене - невідомо, бо з магістром Болівар особисто не була знайома.

Тяжке зітхання Лавера перервало мій хаос з думок у голові.

Чоловік вирішив зупинитися для відпочинку й присів на невеличкий камінець, якими ряснів Шлях в цій частині. Я розташувалась поруч, та сідати на камені не наважилась. Може, й весна, й травка зелена, й промені встигли нагріти все, до чого дотяглись, та все ж віддала перевагу стовбуру, нещодавно впавшого дерева. Я не зводила погляду з Калріна, коли пила воду. Іллін, звісно, це помітив й знов тяжко зітхнув.

- Добре. Розповім, - нарешті наважився він порушити чергову обітницею. - Ті демони, що потрапляють в наш світ, приходять із міжпростору.

Я ледь стрималась, щоб не вскочити з радісним криком. Щось подібне я й передбачала.

- Що саме заважає скористатися ним як плацдармом - ми поки що не знаємо. Можливо, там просто мало місця, або туди можуть потрапити лише вищі демони. У нас лише одні здогадки. Здогадки, які мають чи підтвердити, чи спростувати маги, що ризикнули перейти межу.

- Якщо повернуться, - зі сумнівом відповіла я.

А також не факт, що вони все ще на нашому боці й не склали присягу демонам.

- А що до темних магів? - не дочекавшись хоча б якоїсь реакції, продовжила розпитувати.

- Тут простіше. Відповідь, скоріше, ховається в тому, що саме з нашого боку й вдалося відкрити туди прохід.

- Такі складнощі. Стільки зусиль. Й все це - заради війни та захоплення світу. Вбивства та руйнування. Яка марна трата часу та ресурсів.

- От поживеш в цьому світі дві сотні років - подивлюся, як зміниться твій погляд.

- Можливо все…

Раптом із кущів вистрибнула ціла зграя пухнастиків. Й вчасно. Я ледь не запитала про зруйнований храм за містом та плиту з пророцтвом. Мені ще вчитися й вчитися тримати язика за зубами.

Чергові звірі агресії не виявляли, лише зупинившись кроків так з десять, смішно смикали своїми крихітними носиками в пошуках смаколиків. Зовні - дуже схожі на кенгуру, та зростом - мені до коліна. Їхне яскраво-червоне підшерстя не змогло приховати більш довге біле хутро. А ще в них був кістяний наріс на маківці, з якого стирчали голки.

- Частвінг би ногу віддав, лише б своїми очима побачити макропів.

- Вони не небезпечні? - запитала я, намагаючись втримати в полі зору всю зграю.

- Головне - їх не дратувати та не нападати, й залишися не покусаним. Їх слина отруйна. Не смертельна, та приємного мало: лежиш, рухатися не можеш, усе тіло болить і свербить. А ти навіть сказати не можеш.

- Вони місцеві, чи їх вивели чергові маги-експерементатори?

- Місцеві. Якщо, звісно, так можна сказати. Їх з собою привезли ілліни - як згадку про старий світ. Спочатку вони розмножились настільки, що одяг з їх хутра носили лише бідняки. Та з часом їх ставало все менше й менше, поки повністю не зникли десь три сотні років тому.

- Й звідки вони тут взялися? З приватного зоопарку?

- Можливо, - відповів, а сам замислився на хвилинку. - Скоріше за все, так і є. Хтось тримав в клітці, а потім випустив на волю.

От не сподобалась мені ця відповідь. Точніше - те, що відчула від декана. Він знов про щось вважав за краще промовчати.

- Ходімо далі, - зробивши ковток води, відав наказ чоловік, тим самим уникнувши подальших розмов про макропів та їх раптову появу.