Частина Шоста. 5. Весна 158р.

24 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

З самого ранку я неслася наче буря до кабінету декана. Хотілося зносити все на своєму шляху: двері, меблі, розумних. Та я стримувалась. От дістанусь потрібної кімнати - й там влаштую безлад. Принаймні я про це мріяла вчора. А сьогодні, трохи заспокоївшись, хотілося лише влаштувати істерику на тему “Від мене знов переховують інформацію.”

Повноцінної істерики також не вийшло. Так, лише трохи полаялась.

Лавер, зітхнувши та посадивши в крісло, розповів усе, що дізнався стосовно чаші, а разом з нею - й про кулон.

Отже. Чаша - старовинний артефакт, що належав самому Фальграму, останньому імператору. Саме цей предмет використовували для обряду передачі влади. Цей і ще декілька: а саме перстень-печатка, корона, жезл та кулон. Після падіння імперії ці речі зникли. Та не безслідно. Іноді вони зустрічалися: то в приватній колекції, то на голові короля, то в якомусь храмі. Але останні двісті років про них ніхто не чув. Навіть їхне існування почали вважати легендою.

І от, на тобі - з’явились. Та не просто, а з накладеним на них прокляттям. Одним. Ось чому я відчувала їхню схожість.

Зараз усі вільні сили були покладенні на пошуки інших трьох артефактів та тих, хто поширив попередні два. Тому звітувати перед ученицею часу немає. Аргумент був переконливий, та я все одно нагадала, що я, з їхніх же слів, не остання розумна. Й все, що відбувається, напряму стосується мене, тому хоча б інколи треба розповідати - щоб дурниць не накоїла. З “дурницями” декан погодився й запевнив, що він і так розповідає майже все одразу.

Майже.

26 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Чергове свято охопило Маг-Рівік - День весняного рівнодення.

Минулого року я це свято не відмічала, бо випадав він на навчальний день. Як не відмічала? Звісно, згідно з традиціями я прибрала в домі, а от викидати зайвого тоді було нічого. А ще загадала бажання та попрощалася з негативним думками. Все. Гуляти не ходила.

Цього року мотлох у будинку, щоб його позбутися, був, та викидати його не поспішала - ще знадобиться. Тож почитавши декілька побутових заклинань, навела чистоту, повісила декілька віночків сплетених з гілля дерев - відлякати злих духів. На цьому мій запал закінчився, і знов відправилась до гуртожитку - продовжити стеження.

У гуртожитку вже було чисто. Дівчата впорались самі без чужої допомоги, тож сиділи гарно вдягнені й очікували на мене, щоб піти в місто - не тільки святкувати рівнодення, а й день народження Фіони.

Подарунок я приготувала заздалегідь - кулон-артефакт, що накопичує магічну енергію. Майбутня цілителька дуже зраділа й одразу повісила на шию, сховавши під сорочку.

Об’єкт мого спостереження, натягнувши на обличчя подобу посмішки, також зібрався в місто в компанії своїх приятелів. Але мене не обдуриш - я чітко відчувала, що розважатися хлопець не налаштований, а лише чекає, граючи роль безтурботності.

Й дійсно.

Спочатку Соренто гуляв з друзями поміж рядків, роздивляючись смаколики. Потім завітав до корчми, пригубив келих з елем. Навіть на майданчик з вогнищем, де зібрався танцювати натовп, прийшов. А от потім - непомітно зник.

Як непомітно? Для звичайного ока непомітно, та не для Самідіра. Фамільяр вчасно встиг попередити мене, тож загубитися в натовпу Соренто не вийшло.

І знов ми йшли до порту.

Цього разу на мені був новенький артефакт для зв’язку. На жаль розмовляти через ньому було неможливо, та якщо мені термінова знадобиться допомога, його пара-двійник, що знаходився в Лавера, нагріється привертаючи увагу. Також він працював як маяк – за ним можна визначити моє місце розташування.

Двері вже знайомого мені складу лише тихенько скрипнули. коли я їх відчинила. На жаль. e повній тиші покинутого приміщення цей звук було добре чути.

- Нащо ти за мною стежила? - відірвавши погляд від порталу, запитав мене Соренто.

Я злякалась. Приятелю залишалось лише кілька кроків, щоб перейти межу стихійного порталу.

- Щоб допомогти, - чесно зізналась я.

- Допомогти? В чому?

- Врятувати твоє життя.

Радіючи, що наша розмова змусила хлопця затриматись, почала потихеньку до нього наближатися.

- Моє?

Мене накрило хвилею емоцій. Біль, відчай, приречення. Гнів.

- А врятувати ще когось бажання не маєш? - розлючено запитав він.

- Я б увесь світ врятувала, якби мала б таку силу, - знов чесно відповіла, бо розуміла: брехня лише завадить. – Та, на жаль, поки не можу. Розкажи про свою біду - й давай вдвох обміркуємо, як її вирішити.

Я вже була майже поруч, коли Соренто голосно вигукнув:

- Не чаклуй на мене!