Частина Шоста. 3. Весна 158р.

13 Діаманія 158р.

Лумінен, Маг-Рівік

Схоже, цього року весна була налаштована рішуче, тому сніг танув майже на очах - навіть тут, у лісі. Це дало змогу трохи показати місцевість Лавені, щоб дівчина почала орієнтуватися і не боялася відходити далеко від дому.

Сьогодні ми прийшли до Лумінена не просто погуляти, а по справі. А точніше - я з деканом намагались оцінити ступень пошкодження телепортаційної вежі. В мене, звісно, в голові прокинувся сарказм: зібралось два недоспеціаліста. Та промовчала. Лавена ж просто прогулятись зруйнованим містом.

- Саму вежу відбудувати не складно. А от знайти чи створити заміну загубленим каменям - завдання не з простих. Їх, звісно, виготовляють, але це забирає дуже багато часу та сил.

- А скільки їх потрібно? - запитала я.

Боятися, що саме зараз Лавер полагодить систему, було марною тратою нервів - я вже знала: доки не запущена вежа в Гаяв-Току, малі портали на цій мережі не запрацюють.

- Для таких, як цей, - три. Два - це сусідні, й один - адреса цієї вежі. Для Великих - аж дев’ять: чотири з яких - це зв’язок з сусідніми малими. І якщо малі можна виготовити нові, то великі, на жаль, - ні. Й де шукати аж двадцять п’ять каменів-артефактів - навіть гадки не маю.

- А чого двадцять п’ять? - здивувалась я.

Мапу світу я вже вивчила на пам’ять, тож знала, що до Вільних Земель належать шість Великих порталів, а це - тридцять артефактів, не рахуючи тих, які здатні створити самі маги.

- Бо артефакти з Нуван-Ріта лежать в одному зі сховищ ордену.

Декан міг спокійно згадувати орден, не ризикуючи, що нас хтось підслухає, бо навіть Лавена гуляла досить далеко - разом із Самідіром в ролі охоронця.

- Не очікувано. А можна якось на них подивитись?

- Я обміркую це. Та скоріше за все, так. Треба, щоб ти знала, як вони виглядають. Бо з твоєю вдачею - ти швидше за нас їх виявиш.

І знов не знаю, як реагувати на такі заяви: радіти, чи ображатись?

А може, показати той, що вже знайшла?..

Вирішила: якщо побачу ті, що в ордені - покажу свій, що знайшла взимку.

Дивно якось це прозвучала. Наче гра в дитячому садочку.

- Ята, - покликав мене Калрін, вириваючи з роздумів.

- Що? - перепитала, бо пропустила повз вух все, що мені щойно говорили.

- Кажу, як зійде повністю сніг - будемо просуватися до Нуван-Ріта. Спочатку на захід, до Віклоуда, а потім на північ.

- Сподіваюся, до літа встигнемо, - з надією в голосі промовила я.

- А вже є плани на літо?

- Так, - з чесними очима збрехала у відповідь.

- Що ж. До літа часу багато. Гукай свою подружку - час повертатися. Будемо розходитись по домівках та спокійно відпочивати.

От краще б декан про спокій не згадував. Іноді було відчуття, що він вмів наврочувати.

***

Я якраз поверталась з “Ведмедика” в компанії мовчазного Нолана та білки Самідіра, й вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не впасти. Через те, що вода зі снігу вже встигла замерзнути, вулиці знов перетворилися на ковзанку. Тому вчасно й не помітила, як перед нами з’явилася Дельсея.

- Привіт, - привіталась вона тихим, спокійним голосом.

- Привіт, - відповіла, а сама подумала: як дівчина не мерзне в одній сукні та ще босоніж?

- Ходімо зі мною. В мене для тебе дещо є, - продовжила іллінка.

- А що саме?

Я розуміла, що якщо піду - нічим добрим це не закінчиться, тому тягла час, намагаючись вигадати, як її затримати. Нолан стояв поряд та також нічого не вживав. Він розумів, що зайві рухи можуть налякати Дельсею й змусити її знову втекли.

Зробивши кілька спроб знерухомити дівчину, я переконалась, що магія на неї не діє.

- Я піду, а ти йди слідом, - вирішила ризикнути.

- Не варто. Це ж явна пастка.

- Знаю. Та нам треба ж якось дізнатися, що замислено.

- Це великий ризик...

- Тоді стій тут, - не витримала й трохи голосніше, аніж до цього, перебила перевертня.

- Це ще більше небезпечно...

Я не стала чекати завершення його промови, а обережно почала наближатися до Дельсеї.

- Й куди йдемо? - запитала, а сама вже встигла відмітити і зміну запаху, і відсутність серцебиття. Моя змінниця вже не була живою, якою б важкою ця думка не була.

Спочатку дівчина спробувала схопити мене за руку, але, наче про щось згадавши, вчасно смикнула її назад.

- Тут поруч. Ходімо.

Я й пішла. Нолан - кроків за десять - йшов слідом.

“Поруч” виявилось портом - одним зі складів, де зберігався товар. За час нашого мандрування, я встигла вмовити Самідіра збігати за Лавером, бо так і не придумала, як можна схопити й не нанести шкоди тому, у в що перетворилась дівчина.