Частина П'ята. 8. Зима 157-158рр.

25 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

На поверхню ми повернулись на світанку, де нас очікував сюрприз.

Філл, в бойовому вигляді, височився наче гора над Кріоном та наляканою Лавеною.

Й було чого лякатись: перед друзями вишикувалась ціла армія оркши - й налаштовані вони були не на переговори.

- Есток ос сон енемігас! - вигукнув Лурк, вийшовши на перед. - Ос лас аменакас.

Схоже, це булу його плем’я. Переконавшись, що з їхнім другом-родичем усе гаразд, вони опустили зброю. А двоє, сповзши зі своїх “коннй” - я й гадки не мала, як зветься ця здоровезна, коротколапа, їздова тварина з мордою, як у крокодила - попрямували до нас.

- Квінес ласа? - щось голосно кричав чоловік, звертаючись до Лурка.

Той відповів. Його знов про щось запитали. І так вони спілкувались, доки не наблизились до нас.

- Він питає, хто ми, - нахилившись, переклав Віткар. - А також, що ми тут робили й що з цього вийшло. Лурк пояснив, що демона знешкоджено. Зараз будуть знайомитись й дякувати.

Просто так, подякувати на словах оркши не могли - тому нас було запрошено до їхнього міста. Про те, що нам потрібно повернутися за винагородою, навіть слухати не хотіли - пообіцяли самі заплатити вдвічі більше.

***

“Місто” - це, звісно, гучно сказано, бо оркши вели кочовий спосіб життя. Усі їхні “будинки” були складними й переносними конструкціями, схожими на вігвами індіанців: зі шкіри, дерев’яного каркасу, прикрашені трофеями, символами племені й мотузками зі звіриних зубів та камінцями. Та попри тимчасовість і простоту, поселення мало свою особливу чарівність - живу, справжню, немов дихало разом із племенем. Особливо в променях заходу Зірки: коли небо ставало мідно-фіолетовим, а полум’я вогнищ починало танцювати на вітрі.

Нас посадили біля вогнища вождя й почали пригощати як поважних героїв, що не просто одного демона вбили, а світ від нападу цілої орди врятували. Сперечатись не стали, а оллітки, мати проклятого, щоб спростувати слова з нами не було. Жінка, сховавши статую в торбу, добре, що вона вийшла не більше тридцяти силарків заввишки, вирушила додому.

Спочатку ми їли, потім пили, потім знов їли. В перервах нам виказували подяку або приносили подаруноки. А ще для розваги співали чи танцювали. Було цікаво спостерігати, як смикається вухо у Террі, коли черговий місцевий бард затягував пісню. Лавена такого катування не витримала й дістала свою лютню. Переривати її ніхто не наважився - дуже гарно співала.

Зірка давно сіла, й багато хто почав кліпати очима, відганяючи від себе сон. Мені ж спати зовсім не хотілось. Навпаки - хотілось зовсім іншого.

Післязавтра ми вже будемо в Тонделі, і наші шляхи розійдуться - невідомо, на скільки. Тому я наважилася. Залишивши Самідіра охороняти Лавену й піймавши погляд Галеона, я направилась на околицю міста.

По дорозі мене перехопив Атарільдо й натяг на шию додатковий захисний артефакт. Друг чудово розумів, куди і для чого я направилась, й була йому дуже вдячна, що він не став відмовляти, чи читати нотацію з приводу дівочої гідності.

Я зупинилась на березі невеличкого ставка, де до води схилило своє гілля незнайоме дерево. Чекати довго не довелось - не минуло й десяти хвилин, почула знайомі кроки за спиною.

- Я ходив за ковдрами, - пояснив свою затримку Галеон.

- Про них я й забула.

З моменту нашої зустрічі в нас не було часу поговорити на одинці. А так хотілось. І обом. Тож спочатку ми розмовляли, зручно розмістившись на ковдрі, яку ховало гілля. А потім… не тільки говорили.

27 Лютерія 158р.

Тондел

Якщо ми розраховували сьогодні скориставшись порталом потрапити до Фігейрфоша, то богиня долі Ліктенна з нас добре посміялась. Бо саме їй було присвячене свято, яке відзначало все місто - і з приводу цього портали не працювали.

До початку навчання в нас був ще цілий тиждень, та не хотілось з дороги, без відпочинку, одразу на лекції. А ще ж мені треба буде вислухати довгу, нудну лекцію від пана декана. Після неї точно захочеться на лікарняний.

Так от, щодо Тондела. У місто нас пустили - навіть в документи не дуже вдивлялись. А от знайти вільний заїзд, котрий би вмістив таку кількість розумних, не вдалося. Тож, скористувавшись тим, що нас супроводжував Лурк, ми зупинились в гостях його рідні. Голова родини, який, до речі був йому троюрідним дядьком, займався охороною караванів, що ходили вздовж Фантарійського Шляху.

Снадар оцінив потенціал Галеона та його команди, й запропонував попрацювати на нього. Хлопці трохи порадившись - погодились. А ще до них приєднався Лурк.

Наступним темою стала Лавена. Залишати без нагляду? Чи тягати за собою? Я бачила, як ельфійка засмутилася. Залишатися самій в незнайомому місті не наважувалася, та й зайвим баластом не хотіла бути. Тож я запропонувала подружці поїхати зі мною до Маг-Рівіка. Там про її викрадення ніхто не знає, отже вона зможе не ховаючись вільно пересуватись містом. Моя пропозиція дівчині сподобалась - тож подальша її доля була вирішена.