Частина П'ята. 7. Зима 157-158рр.

17 Лютерія 158р.

Три Дуба

Як і домовлялися, ми зустрілися з друзями біля північного схилу дварфової гори — в селищі Три Дуба. Воно тихо причаїлося біля підніжжя, а в’їзд до нього ще здалеку позначали три величні дуби, що росли обіч дороги, мов старі вартові, які пам’ятають більше, ніж зізнаються.

Ми з Лавеною провели тут декілька днів, очікуючи, поки підтягнуться інші. За цей час я встигла здобути славу побутового мага - виганяючи тарганів із домівок, лагодячи меблі чи відновлюючи старі речі, які інші давно списали. А ельфійка - талановитого менестреля, виступаючи в місцевому шинку, де мешканці слухали її з роззявленими ротами. Особливо коли вона співала про щось ліричне й зовсім не схоже на життя в Трьох Дубах.

Найбільше зустрічі зрадів мій фамільяр, якого довелося залишити з Террі, щоб друзі змогли дізнатися, чи вдався наш план. Він одразу заліз мені на плече, виказуючи образу через розлуку -й миттєво пробачив, отримавши трохи в’яленого м’яса та поцілунок в крихітний ніс.

Окинувши оком наш тимчасовий притулок, ельф зауважив, що ми добре влаштувалися, але затримуватися не радив. Як з’ясувалося, нас уже шукали в Мілет-Дуні - за шахрайство та вбивство. І якщо шахрайство ще можна було спростувати, то від крижаного витвору відмахатися не вийде, навіть якщо довести, що це був самозахист.

Тому було вирішено спрямувати наш шлях до міста Тондела, розташованого на перетині Західного та Серединного Шляхів, яке мало великий портал. Від Трьох Дубів туди було не близько - але значно безпечніше, ніж залишатися на місці.

22 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

Позавчора пізно вечері ми прибули до Варзіна, де наша велика компанія поділилась на дві частини. Перша мала повернутися додому - до Мілет-Дуна, а друга вирушити на захід.

Учора зранку, розпрощавшись із Наджи та його компанією, ми перемістились до Праяду, обідали вже в Тінріурі, а на вечерю встигли в Сабугард. Сьогодні ж, залишив за спинами Фадом, вирішили добиратися верхи до Тондела. Погода була чудова, до початку навчання заоилилось ще більше тижня - чого б не помандрувати декілька днів? Шкода лише, що план пошуку шамана не вдалося втілити. Хоча тепер я маю орієнтири Мілет-Дуна й завжди можу повернутися.

Селища та невеличкі містечка на нашому шляху траплялися набагато частіше, ніж на Північному , тож з ночівлею та поповненням провіанту проблем не мало виникнути.

На ночівлю ми стали поряд із селищем під назвою Великі Кущі. Назва дивна, але допитуватись не стала.

Розбивши табір, кожен знайшов собі заняття: хтось намети ставив, хтось вогонь розводив, хтось вечерю готував. Я ж дістала з браслета камінь-артефакт, щоб добре розгледіти та, можливо, знайти підказку, де шукати інші. До мене приєднались Філл і Террі, і ми втрьох тихенько сперечались, як діяти далі.

- І заради цього каменю ти ризикувала? - запитав Віткар, підійшовши до нас зі спини.

Хоча й була поглинена розмовою, та попри загальний гамір, все ж почула його кроки й не здригнулась від несподіваного питання.

- Так, - чесно зізналась я.

- І нащо тобі камінь з покинутої портальної вежі? Чого дивуєшся, думала я його не впізнаю? - запитав вінор.

- Сподівалась.

- Так нащо він вам? Тільки чесно.

Я подивилась на Террі в пошуках допомоги. Та, на жаль - чи, на щастя - моя телепатія продовжувала мовчати, тож подумки, щоб знайти відповідь яка задовольнить всіх, ми домовитись не могли.

- Про що мова? - втрутився Вальдегор.

- Питає, навіщо нам цей камінець, - чесно відповіла я.

- І справді... Хотілося б знати, заради чого зайве ризикувала, - долучився до розмови Беван, що підійшов разом із братом.

- Шила в мішку довго ховати не вийде. А якщо боїшся, що вони розбовтають зайвим вухам, можу накласти на них прокляття, - запропонував Філл.

- Тобто, про це знають усі твої близькі друзі? – пісумував Віткар. - Я думав, що я теж твій друг.

- Міг би бути… якби не приховав про… Ти знаєш, про що, - відповіла я. - Так от, якщо пообіцяєш мовчати - ти знаєш, де - я розповім.

- Присяга не потрібна? - здивовано перепитав старшокурсник.

- Ні. Вистачить й слова.

От і побачимо, чи можна тобі довіряти, чи після повернення побіжиш до декана докладати про почуте.

- Я, Віткар Атгрем, даю слово мага, що буду мовчати про все, що почую тут, поки ти не дозволиш розповідати або обговорювати з тими, хто вже посвячений у вашу таємницю.

- Як офіційно! - здивовано вигукнув Ронан. - Нам також дати слово?

- Так, - замість мене відповів Філл.

Хвилин десять пішло, щоб зібрати всіх і почути від кожного обіцянку мовчання.

Я й розповіла все, що вважала за потрібне: про Лісовий Будинок, про Гаяв-Ток, про неробочу телепортаційну вежу. А от про спадок промовчала - зайва інформація, від якої поки жодної користі.