Частина П'ята. 6. Зима 157-158рр.

06 Лютерія 158р.

Маєток Мілада

Повністю втратити свідомість у мене не вийшло, тож я добре чула, все що відбувалось навколо. На жаль, лише чула - відкрити очі так і не вийшло, як і проронити хоча б якогось звука чи чинити опір. Нас із друзями ще вчора розділили. Їх безпритомні тіла потягли в один бік, мене - в інший, точніше до підвалу. Ще й кайдани начепили та прикули до стіни. Дурні. Щойно я поверну контроль над тілом - рознесу тут усе до самого фундаменту.

А до цього залишилось небагато - магія поступово повертається. Її якраз вистачило, щоб створити освітлювач такої яскравості, щоб заплющеним очам стало болісно. Одна біда - вкритися лускою поки не вдавалось. Без неї я почувалася безпорадною, наче немовля. І це не просто дратувало - це розлютило.

Почувши наближення кроків, я погасила світло. Не варто давати переваг - хай далі вважають мене непритомною.

Двері зі скрипом відчинилися, й до кімнати зайшли двоє.

- Як бачите, мій господар, план спрацював, - впізнала я голос торгаша. - Вона дійсно прийшла на допомогу. Мої шпигуни одразу доповіли мені, що вона прибула в Мілет-Дун. Залишилось лише розставити пастку.

То це була пастка? Лавену навмисно вкрали, щоб змусити мене прийти їй на допомогу? Ото декан зрадіє, коли дізнається - чудовий привід влаштувати мені двох годину лекцію про відповідальність та безпеку.

- Я таку пастку для неї приготував… - з гордістю протягнув Мілад.

- Мене не цікавить, як саме ти заманив її сюди, - холодно перебив його інший голос. Незнайомець розмовляв загальною мовою без жодного акценту. - Головне - результат.

А от мене якраз дуже цікавило.

Що такого є в цьому будинку, що мій компас привів нас саме сюди? Це ж не просто збіг. Стрілка крутилася, мов шалена, коли ми були біля воріт. Тож щось, або хтось, її сюди тягне. Але що? Лавена? Артефакт?

І ще одне…

Як, біса їм у хвіст, вони дізналися про компас? Звідки в них інформація? Я ж не хизуюся ним щоразу, як виходжу на прогулянку. Хтось стежив? Хтось зрадив? Чи, може, його відчуває той, кого я ще навіть не бачила?

Запитання роїлися в голові одне за одним, а відповідей - нуль. І це злило навіть більше, ніж кайдани на руках.

- Так. Завісно…

- Що з її супроводом? - знову перебив незнайомець.

- Не хвилюйтесь. Вони про неї ніколи не згадають.

- Дуже на це сподіваюсь.

- Дивна парочка. Ельф й…

- Парочка?! Тобто їх було лише двоє? - розлютився чоловік. Аж мене торкнулось. Нарешті! Хоч щось ще відчуваю.

- Так, - ледь вимовив Мілад. - Вони втрьох прийшли сюди.

- Дурень. Їх з Норграду вийшло четверо, разом з дівкою. Де ще один?

- Гадки не маю. До маєтку ніхто більше не наближався...

- Накажи негайно знайти тих двох, що були тут, й вбий їх. З самого початку треба було це зробити, а не чистити пам'ять й відпускати.

Отже, друзі живі. І в безпеці. Яке полегшення. А те, що про мене не пам’ятають - то це не на довго. Взагалі дивно: про Віткара цей чоловік знає, а от про Террі - ні. Тим паче – ні слова про Галеона з Наджи. Той, хто слідкував за мною, погано виконував свою роботу. А ще - де Самідір?

- Ти ще тут? Залиш нас вдвох й мерщій виконувати наказ. А не то сам через тортури помреш, - перейшов на погрози незнайомець. - І прослідкуй, щоб нас не турбували.

- Звісно.

Двері грюкнули. Ми залишились вдвох.

Підійшовши ближче, чоловік болісно схопив мене за волосся, піднявши обличчя.

- Оце і є посланник Головного? - зневажливо кинув він, звертаючись у порожнечу. Не до мене ж, бо я за його логікою мала весіти в безтямі. - Жалюгідно. Ну що, багато вже встигла доповісти своєму господарю?

Він нахилився ближче, аж його дихання вперлось у щоку. Мені так хотілося відкрити очі й хруснути йому носа, але м'язи все ще не слухались.

- А він? - продовжив той зі зневагою. - Міг би обрати хоч якусь красуню. Ефектну, мов богиню. Витончену... - він зупинився, мабуть роздивлявся наче товар на базарі. - А не цю... жалюгідну потвору. На неї й дивитись огидно.

О, який комплімент. Питання “що саме огидно?” залишилося без відповіді - запитати я все ще не могла. Я висіла, мов туша, та з кожним словом його голосу в мені росло щось гаряче. Ні, не сором. Лють. Луска ще не проявилась, але десь у кістках уже було знайоме поколювання.

- Може, вона й не посланник? - пробурмотів він сам до себе. - Може, це просто якась невдала приманка? Лялька, щоб перевірити, хто на гачку?

О так, ти точно вже на гачкуя. От тільки не знаєш, що наживкою був ти сам.

- Ну і де твої чудеса, розумна? - прошипів він і ляснув мене по щоці, не з ненависті навіть, а швидше з нудьги. - Агов? Покажи мені хоч щось, будь ласка, бо я вже починаю засинати.