Частина П'ята. 5. Зима 157-158рр.

29 Сребния 158р.

Мілет-Дун

Виходячи з порталу, я сподівалась, що навколишня спека - це лише наслідок дії переходу. Та ні. У Мілет-Дуні дійсно було жарко, як у Маг-Рівіку влітку. Повітря, здавалось, стояло стіною - густе, сухе, з присмаком пилу, спецій і чогось паленого. Зірка хоч і не було над головою, та був її злий дух, що вирішив випробувати на мені всі муки варення живцем. Уже за кілька хвилин потилиця липла до волосся.

На мить захотілось роздягнутися до спіднього, вмоститися десь під фонтаном і стати водоростю. Але я ж не на відпочинок приїхала. І добре.

Питання “куди йди” в нас не було - Галеон чітко вказав, що чекатиме мене у заїзді “Смажений Гусак” до тридцятого числа включно. Я встигла, тож хлопці мають бути на місці. Скинувши зайвий одяг до мого браслета, ми одразу попрямували в напрямку, люб’язно вказаному магом з вежі.

Мілет-Дун нагадував місто з фільмів про південний схід, що розташовувались серед пустель. Та на відміну від них, саме це місто оточували гори, а за ними йшли безкрайні степи, де переважно жили кочові племена. Його будинки тісно тулилися один до одного, мов притиснуті роками спеки, з глиняними фасадами теплих відтінків. На дахах сушилось простирадло життя: трави, білизна, іноді й самі мешканці - засмаглі, у легкому одязі, повільні, мов час тут тече інакше.

Базарні вулиці в’юнились між будівель, наче живі, заповнені запахами смаженого м’яса, духмяних спецій, поту й дешевих парфумів. З усіх боків щось кричали - продавці, птахи, діти, - і здавалося, місто не спить ніколи. Воно дихає, пульсує, обгортає тебе хвилею спеки, запахів і якогось майже казкового безладу, де магія сплелась із пилом і криками.

Потрібний нам заїзд зустрів нас задухою та запахом прянощів.

- Чого панове бажають? - підскочивши до нас, запитав робітник цього закладу.

- Я шукаю приятелів, вони мають чекати на мене тут, - відповідаючи я роздивлялась присутніх.

- Кого саме?

- А от їх, - вказала рукою на братів-близнюків, Ронана та Бевана. Їх важко було не помітити навіть серед різноманітного натовпу.

- Тоді, може, бажаєте чогось скуштувати?

- Чаю принеси з фчурі, - зробив замовлення Філл і віддав кілька мідних монет. Хоча я б не відмовилась від чогось більш поживного.

Підходити чи гукати братів не довелось - через шум, викликаний нашою появою, хлопці відволіклись від їжі та зі здивуванням витріщились на мене. Схоже, Галеон не попередив їх про мій можливий приїзд.

- В мене галюцинації, чи це дійсно ти? - вигукнув один із братів, підхоплюючись так, що перекинув стілець на якому сидів.

- Ні, це не я. Це примара старого чаклуна прийшла вас лякати, - щиро посміхаючись відповіла я. - Мені здається, чи ви виросли за рік, що не бачилися?

- Не здається. Ще трохи - й будемо шістдесят п’ять соларків зросту. А ти майже не змінилась, хіба що схудла трохи, - додав Беван.

- Може, я не помітила. А де Галеон?

- Нагорі. Разом з Наджи планують порятунок.

- То веди мене до нього. Й хто такий Наджи?

- Один місцевий шукач пригод, що погодився нам допомогти.

- Сподіваюсь на це, - щиро відповіла я.

Ми вже спрямувались до сходів, коли Террі, перехопивши Віткара, який не бажав спускати з мене очей, оголосив:

- Ми краще почекаємо тут. Заодно познайомимось, вип’ємо чаю та послухаємо останні новини.

Террі - справжній друг. Він розумів, чому мені не терпілось побачити саме Галеона.

Підіймаючись по сходах за Беваном, у мене почали трястися ноги - наче перед першим побаченням. Розізлилась на себе за лічені секунди: я тут не для того, щоб особисте життя влаштовувати, а для допомоги.

Стукати, схоже, теффіра, мабуть, не вчили, бо несподівано відкриті двері змусили всіх присутніх в кімнаті схопитись за зброю.

- Спокійно. Це лише я. З Ятою, - доповів хлопець, пропускаючи мене в середину.

Я на хвилину випала з реальності - мене накрило ціле цунамі емоцій. Навіть відрізнити одне від одного було не можливо. Божевілля. Приємне божевілля.

Обіймів не було - Галеон ледь стримався. Замість цього схопив мене за плечі підвів до стола, де відбувалась нарада.

Познайомившись з усіма присутніми, я почала розпитувати:

- Я так розумію, що є шанс викупити Лавену. Скільки для цього потрібно грошей?

- Сто джубів, - оголосив ціну засмаглий блондин, якого мені представили як Наджи Пустельного. - Цю суму нам вдалось знайти, проте якщо торгаш захоче більше - взяти буде ніде.

- Гроші - не проблема. А от що буде, коли він відмовиться продавати? Чи є можливість її викрасти? - продовжила я. Зараз й тисяча джубів не проблема - луски на продаж ще вдосталь.

- Її десь переховують. І сам Логер дістається туди через мага-телепортиста.

Я важко зітхнула. Мої уроки традиційної телепортації так й не увінчалися успіхом. Що вже й казати про те, щоб прослідкувати за чужим телепортом.