Частина П'ята. 3. Зима 157-158рр.

32 Морозія 157р.

Північний Шлях

При черговій спробі телепортуватися мене викинуло до невеличкого трактиру на Північному Шляху, де нам з Террі довелося ночувати.

Викинуло не просто на подвір’я закладу, а майже під ноги невеликій компанії.

- Добрий день. Чи, точніше, вечір, - привіталась я, роздивляючись дивну компанію, що складалась з людей та ельфів, двоє з яких були близнючками. Хоча і темно було, та їх схожість одразу впадало в око.

- Добрий, - привітався зі мною у відповідь один з хлопців та протягнув руку, допомагаючи підвестись, чим я скористувалась.

Мене знов накрило емоціями.

Невпевненість. Здивування. Захоплення. Очікування. Й навіть лють, яка була спрямована не на мене.

Такі емоції могли належати лише одній групі розумних.

- Ви що, чергова партія чужинців? - запитала я, а помітивши нерозуміння на обличчях, пояснила: - ви потраплянці?

- Як здогадалась? - відповів питанням той, хто допоміг мені з підйомом.

- По запаху, - й не збрехала: всі чужинці деякий час зберігала особливий запах. - Ви тут із ночівлею?

- Так.

- Чудово. Ви облаштовуйтесь, а я скоро повернусь.

Й не даючи часу на додаткові пояснення - зникла.

Лавер, звісно, мене чекав. Але чого точно не очікував - так це того, що я, підхопивши Самідіра, перерву наше заняття з обіцянкою на наступному викластись на всі сто відсотків.

- Куди? - тільки й долетіло до мого вуха. Та було запізно: я вже була на подвір’ї трактиру.

Зухвало та самовпевнено? Так. Але декан мені пробачить.

За ті п’ять хвилин, що була відсутня, чужинці встигли зайти всередину та розміститися за одним зі столиків.

- Я повернулась, - сказала я, підсідаючи поруч і вмощуючи Самідіра-білку собі на коліна. - Отже, ви їдете до Маг-Рівіка на навчання? Я права? Тоді нумо знайомитись. Я - Ята Ольше. Завершую перший рік навчання й вже понад рік мешкаю в цьому світі.

Вираз обличчя кожного треба було бачити. А емоції - цілий вир: від здивування до цікавості.

- Я - Анаренділ Куталіон, а це мої сестри Ісіліель та Тауріель, - почав знайомство ельф. - Це Ділан Аріас та Френк Гордон, дівчат звуть Герда Леманн й Банрі Райян. А от того хлопця, що біля стійки - Тірон Нандор.

- Це всі маги, що цього разу потрапили у цей світ?

- Так.

- Небагато.

- Скільки є. У мене таке питання: ти, бачу, вмієш телепортуватись, - звернувся до мене Френк - саме він допомагав мені на дворі.

- Вмію, - перебила я, - але лише себе та свого фамільяра. Інших пасажирів гублю по дорозі. Та ще й сама іноді не туди потрапляю.

- Шкода, - засмутилась одна з сестер ельфієк. - Хотілося б почати навчання вже навесні.

- Ви завжди можете скористуватися звичайними телепортами, - порадила я.

- Можемо, але вони всі гроші світу коштують.

- Проте допомагають економити час. А гроші… В Маг-Рівіку можна знайти роботу. До початку навчання ще два місяці, можна й попрацювати.

- Ми це обміркуємо, - пообіцяв Френк. - А от і Тірон. Всі зібрались - тепер можна й питання ставити.

- Питайте. Про що знаю - розповім. Та спочатку, поки тримаю в голові: по прибуттю в школу не вимагайте окремого житла. Його не існує. Розраховуйте на те, що приблизно перші пів року вам доведеться винаймати кімнати в місті.

- Це не дуже добре. А що з навчальним матеріалом?

Я просиділа з компанією потряплянців аж до того часу, коли потрібно було йти на роботу. Намагалась якомога детальніше відповідати на питання та ділитися досвідом. Призначати наступну зустріч десь посеред Шляху було марно - група могла опинитися в будь-якому місці. Тож домовившись зустрітися в школі на початку навчання, ми попрощались - задоволені такою зустріччю: потраплянці - порадами, а я - плітками. Буде чим Олдрі здивувати.

35 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Відзначанню нового року в цьому світі не приділяли стільки уваги, як в моєму старому. Але подружки за любки підтримали мою ідею влаштувати свято - з ігристим вином, смаколиками та гаданням іншого світу.

Спочатку ми запалювали свічки та катали по підлозі обручки. А коли годинник показав північ - вийшли на подвір'я та влаштували такий собі магічний феєрверк. Я що, даремно шукала потрібне заклинання? Чим розбудили всі розташовані поряд гуртожитки.

Та на цьому діло не закінчилось. Далі ми пішли в місто - щоб був вибір серед чоловіків, у яких дівчата питали ім’я. А коли повернулись до гуртожитку, я згадала ще одне гадання - кидання чобота. І як на лихо, декан вирішив прогулятися вночі. Чобіт Фіони, спеціально цілилась не потрапила б, - влучив просто в центр лоба ілліна.