Частина Четверта. 6. Осінь 157р.

15 Злотарія 157р.

Гаяв-Ток

Мої спроби в телепортуванні з “пасажиром” нарешті принесли результати. Правда, пасажиром міг бути лише Самідір в образі все тієї ж рогатої білки. Та все ж приємно - крок за кроком до повного опанування силою.

Сьогодні скориставшись сонячною погодою, я з кошиком їжі телепортувалася разом з фамільяром до Гаяв-Тока.

Осінь охопила покинуте місто цілком, прикрасивши його всіма кольорами, аж неможливо відірвати очей: червоне, жовте, помаранчеве листя вкривало дерева та землю так щільно наче килим, що бруківки майже не було видно. Вітерець погойдував гілки, час від часу зриваючи з них ще кілька листочків - і ті неспішно опадали вниз, ніби знали, що поспішати вже нікуди.

Навколо - майже тиша. Лише десь далеко, ледь чутно, щось цвірінькало. Птахи, мабуть, не зважились полетіти й вирішили зустріти зиму саме тут. Хоробрі чи божевільні - хто їх знає.

Ми з Самідіром вийшли на берег річки - широкої, спокійної, такої, що, здається, і сьогодні здатна прийняти корабель, як і багато років тому. Знайшли лавку, яка ще дивом трималася, не провалившись у траву, й зручно вмостилися. Я дістала їжу, Самідір дістав цікавість. Поки я доїдала, він, обернувшись на вовка, метлявся туди-сюди, ганяючись за чимось невидимим. Можливо, за привидами минулого. А може - просто за осіннім листям, що кружляло в повітрі.

А я замислилась. Покинуте місто викликало багато думок. Наприклад: скільки мені насправді років? Не дивлячись на три хрестика замість дати народження, в момент моєї появи в цьому світі мені було сімнадцять років. Це одне з моїх “замовлень”. А от скільки було в минулому житті - таємниця. Лише спогади про себе як літню жінку, яка доживала свій вік на пенсії. От і виходило, що я - така собі молодичка зі старою душею.

Мабуть, через це в мене й відбувається роздвоєння. Іноді хотілося пригод, дій та відчуттів. Яскравих емоцій, нових знайомств, далеких подорожей. А іноді - спокою та стабільності. Обходити стороною небезпечні місця й зайве не ризикувати своїм життям. Загорнутися в теплий плід, сидіти вдома з чашкою гарячого чаю і цікавою книжкою. Чи в городі поратись.

А ще іноді хотілося родини. Щоб по дому бігали маленькі дракончики. Але найцікавіше - чоловіка не хотілося. А от кохання хочеться. Вибухового - наче феєрверк у нічному небі чи шторм на морі. Щоб зануритись з головою.

Також виникало питання: чи не набридне мені безсмертне життя? Що я буду відчувати, коли не стане моїх друзів? Атарільдо з Вальдегором можуть померти лише якщо їх вбити, а от інші - смертні. Вони постаріють і залишать цей світ. Сумно. Аж сльози по щоках побігли. А дружба? Чи витримає вона іспит таким часом? Чи не посваримось через тисячу років?

Тисяча років життя… Цікаво, як це - спостерігати за розвитком світу протягом такого часу?

А ще питання: нащо ми прийшли в цей світ? Якщо зі мною все більш-меньш зрозуміло, то з іншими - ні. Нащо нам дозволили змінити не тільки зовнішність, а й расу? Подарували магію? Взагалі, хто проводив те опитування? Головний? Чи ще хтось? Так багато питань - і жодної відповіді. Цікаво, чи вистачить безсмертя, аби все розгадати?

Від цих думок мене відволік Самідір. Фамільяр притягнув десь знайдену скриньку. Звичайна - без слідів будь-якої магії, зроблена з дерева, прикрашена сріблом та камінцями: лазурит і бурштин. Усередині - порожньо, але я все одно вирішила забрати її з собою. На щось та знадобиться.

Завершивши вечерю ми повернулися додому. Роботу в таверні ніхто не скасував.

24 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в школі було майже порожньо. На перервах можна було бігати й не боятися, що когось зачепиш. Та бігати не хотілося. У місто прийшла ліронська лихоманка. Вчора в лікарню потрапили перші хворі, а сьогодні мало хто ризикнув прийти до школи.

На травології, окрім мене з Філлом були ще Халла, Астра та Меллі з Єлісой. На рунах - ще менше: я з ал’єром та ельфійка-другокурсниця Аміріен Бойн.

- Тут також порожньо, - прокоментував, зазирнувши до класу, декан. - Магістр Яла, я заберу вас з лекції пані Ольше?

- Звісно. З таким відвідуванням усе одно нічого нового не проходимо. Лише повторюємо пройдений матеріал. Ви краще обміркуйте пропозицію тимчасового закриття школи на час епідемії.

- Обов’язково, - пообіцяв чоловік. - До речі, від сьогодні набуває чинності комендантська година. Після шостої нікого не має бути на вулиці.

- Як? А як працювати? - здивовано вигукнула я, закінчивши збирати речі.

- Не думаю, що таверни будуть відкриті в такий час. Але про це - згодом. Нас очікують.

Попрощавшись, ми з деканом вийшли з кабінету.

- Ти не втрачаєш свідомість, не влаштовуєш істерик, не впадаєш у ступор у присутності тяжкохворих?

- Не повинна. А що?

- Чудово. У лікарні не вистачає рук, тому вони попросили нашої допомоги. У школі не так багато тих, від кого дійсно буде користь, а не ляже на ліжко поряд. І в першу чергу - це ти. Драконів взагалі нічого не бере. То ж як? Допоможеш?