Частина Третя. 8. Літо 157р.

18 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

Після того як я навчилась с другого разу телепортуватися в потрібне місце, в нас з’явилась спокуса залишитись в цьому місті довше. Але все не так просто, як здавалось на перший погляд: телепортуватися поки я могла лише одна - без зайвих пасажирів. Це виявилось, коли спробувала разом з Вальдегором переміститися до Будинку. Вампіра викинуло на початку шляху. Добре, що він тепер теж вмів літати.

Був ще один варіант для скорочення часу на дорогу - полетіти. Та все ж вирішили йти пішки, щоб не втратити можливість зустріти ще якусь небезпечну химеру. Чи щось наближене до неї.

Прогулявшись на прощання просто вуличками, ми залишили Гаяв-Ток. А перед тим ми натрапили на зруйновану телепортаційну вежу. Як зруйновану? Вежі лежали в руїнах, а сама арка - ціла, лише в ній бракувало каменів-артефактів. Шкода - бо це шанс на швидке повернення. І водночас не шкода - бо хто зна, хто міг би нею скористатися після нас.

Десь опівдні на нашому шляху з’явилась досить велика зграя Сшархів - осіб так десять. Ці дрібні монстрики, що ледь досягали мені талії, добре вбивалися звичайним мечем. Але через деякий час знов підіймались та нападали. Тож для повного знищення потрібен був вогонь.

На перший погляд - кидай у них вогняні кулі, і все. Та н а ділі було все не так просто. Доки голова на місці - вогонь їм не загроза.

Діставши меча, я приготувалась до бійки. Заодно перевірю, наскільки результативними були щоденні тренування з Вальдегором. Ці в’юнкі немерці ледь не на голову сідають: щойно він попереду - а через секунду за спиною. А ще ж треба пам’ятати: сшархі їдять жертву живцем, того в їх шипах розташованій на спині, іклах та пазурах - повно отрути, від якої можна пролежати тиждень нерухомо.

Першу голову зніс Вальдегор, а мені довірили її спалити. Й почалось.

Спочатку перевага була на нашому боці. Але незабаром усе змінилось. Один із монстрів підкравшись с заду й зміг поранити Атарільдо. Майже втративши можливість рухатись, ельф лежав на землі й з останніх сил запускав вогняні кулі. Довелось максимально наблизитись до нього, та не дати сшархам його витягти звідси.

Розібравшись з останнім, Вальдегор одразу впав на землю.

- Мене також,.. - сказав він та знепритомнів. Террі вже хвилин п’ять лежав без тями.

От же ж, смердючий сшарх. Цього тільки не вистачало. Навіть гадки не маю, якою неприємністю може обернутися отруєння для вампіра. Він он після раптового “спадкоємства” ледь не втратив розум, а тут - отрута.

- Самідір, - покликала я фамільярна. - Побудь поряд та прослідкуй, щоб нічого не трапилось. А я хутко - додому та назад. Домовились?

Чотирилапий погоджуючись зітхнув, а я телепортувалась до Будинку.

На щастя Філл був тут. А ще краще - ал’єр добре знав про сшархів. Одну з бід Великої Пустелі.

- А де ви їх знайшли? - запитав друг.

- Майже біля Гаяв-Тока.

- Далеченько вони забрались. А головне - як?

- Думаю, хтось завіз їх до зоопарку, а потім вони просто втекли з нього, коли господар залишив місто.

- На приготування протиотрути піде вся ніч. Добре, що у твоїй лабораторії майже все необхідне є. Я зараз швидку збігаю до себе й повернусь. А в тебе є час відпочити.

- Та ні. Краще я повернусь до лісу й буду дивитись за хлопцями. Не привиди сила, ще якась бісовщина вилізе.

- Бісовщина?

- Потім розповім. На світанку буду.

- Домовились.

***

Зірка не поспішаючи ховалась за горизонт. До приходу темряви я знайшла ялинку з пухнастими лапами й під нею заховала друзів. Їхне рівне дихання заспокоювало, але періодичні крики лякали. Та робити було нічого. Довелось чекати.

Я не витримувала - ще раз завітала до Будинку. Та зілля тільки почалось готуватися. Довелось просто сидіти й чекати в лісі.

А от десь ближче опівночі відбулось те, чого взагалі не очікувала.

Захисний контур добре тримався, але все одно злякалась, коли почула наближення кроків. Хтось або щось наближалось - і при цьому не мало запаху. Це лякало ще більше. Вкрившись лускою, я собою загородила безпритомних, сподіваючись, що світла кострища вистачить, щоб добре розгледіти гостя.

Істота буда високою й сутулою - наче соромилась свого зросту. Замість одягу - мох і трава, а сиве волосся, що тяглося по землі, все в гілках та листі. Обличчя - довге та худе, з такими гострими вилицями, що, здавалось, вони осо-ось пошкодять бліду шкіру. Але найбільше вражали очі - вони світились зсередини, наче підсвічені ліхтариком.

- Доброго вечора! - привіталась я, не знаючи як реагувати на чоловіка.

- Доброї ночі Великий Імператор, - сухим голосом привітались у відповідь. - Я прийшов вас привітати.

- З чим?

- З поверненням. А також передати те, що вам належить.

На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною, був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, тому й не бачив хто перед ним. Та поки я мовчала, чоловік продовжив: