Частина Третя. 5. Літо 157р.

26 Медяния 157р.

Дикий Ліс

Сьогодні був дивовижний день.

Я, Гор та Террі нарешті відправились в дорогу, обравши на цей раз західний напрямок. Прокинувшись іще на світанку, ми зі спокійною душою залишили будинок на Коша й самі спрямували вирушили вглибу. Йти здебільшого довелось пішки, бо залишки дороги, яку нещодавно знайшов вампір, важко було назвати дорогою. Та й коня для Вальдегор не було, а Ернеїл залишився в Енаріоні. Тож уся поклажа була в моєму браслеті, а задоволений Самідір у одобі звичайного вовка, махаючи хвостом, біг попереду.

Спершу вирішили показати руїни Лумінена, які ельф хотів самостійно оглянути.

- Ось тут я спав, - вказавши на спотворені двері, мовив Вальдегор.

Ельф же витягнув невеликий зошит із загостреним олівцем і почав перемальовувати залишки герба, що висів над дверима. Я ж з Гором зайшла всередину. Тут із зими нічого не змінилось - лише павутиння стало більше.

- Нічого не згадуєш? - запитав Атарільдо, приєднавшись до нас.

- На жаль, ні. Похмурий замок, величезна зала з каміном та свічками, підземелля. Але нічого, що стосується цього місця.

- Шкода. Взагалі, дуже дивно. Я підняв архіви й прочитав усе, що знайшов пов’язане з вампірами. Так ось: ваш вид ніколи не жив в цій частині світу, Віддаючи перевагу такому дивному сусідству, як дроу. Вампіри входили до кланів, жили разом. Але виходили на “полювання” по одинці, чи дуже невеличкими групами, щоб менше привертати увагу. Регулярне знаходження безкровних тіл - добрий привід запросити мисливця. Та й одна жертва - уже також. Тому й мандрували багато, не затримуючись на одному місці довго. Як жили в кланових замках - невідомо. Я якось брата запитав, та він дивно на мене подивився, й сказав, щоб я не ліз куди не треба.

- А що він відчував при цьому? - запитала я.

- Стривоженість. Погодьтесь, для ельфа, який особисто бачив всіх голів кланів - дивна реакція.

- А скільки їх було усього? - продовжила розпитувати я.

- Три. “Кровавої Луни”, “Чорної Ріки” та “Величної Ночі”. Були ще якісь дрібні, але вони підпорядкувались головним. Всі три оточували архівампіри: Карей Лірвут, Халеон Ніржит ти Юфус Старбіт. Лірвут та Ніржит вбиті інквізицією - це вказано в офіційних документах.

- Вважаєш, що брешуть? - нарешті запитав Вальдегор.

- Навряд, - продовжив ельф. - Втративши своїх лідерів, клани ослабли й вже не могли “розмножуватись”. Зрештою, лише укус архівампіра здатен створити розумного вампіра.

- Тобто ще є нерозумні? - здивувалась я.

- Є. Нижчі. Такі істоти, без образ, утворюються, якщо саме людину вкусить звичайний вампір. Отрута, що є на його зубах та в слині, перетворить жертву на божевільне створіння, що ледь балансує на межі з глуздом. Перевагою таких творінь є те, що вбити їх можна було лише вогнем або сріблом, тому вони складали більшу частину армії вампірів.

- А що буде, якщо вкусити іншого розумного, окрім людини? - запитала я.

- Помирає, - відповів Террі, а трохи подумавши додав: - Здебільшого.

- Здебільшого? А може не померти?

- Доказів цьому я не знайшов. Але ходить легенда про дракона-немерця. Начебто його вкусила вампірша-коханка.

- Мабуть, це дійсно легенда. Я, звісно, не знайома з драконами цього світу, але, наприклад, мене вкусити можна - та зуби зламаєш об мою луску. А мою кров можна отримати лише, зламавши мені ніс.

- От через це я й спокійний, що тебе не поранить ніяке чудовисько, що мешкає в цьому лісі. Але повернемось до вампірів.

- То це було не все? - здивувався Вальдегор.

- Не все. Так от. Армію нижчих вампірів ще якось можна було контролювати. А от тих, кого вкусить нижчий, якщо виживе, - вже ні. Я навіть не знаю, до якої категорії їх віднести - мабуть, до нерозумних немерців, що знищують все на своєму шляху. На них іноді самі вампіри влаштовували полювання.

- І, звісно, їх здатен був зупинити лише вогонь.

- Так. Вогонь, срібло та сонячне сяйво, - додав Атарільдо.

- А що з третім архівампіром? - запитав Гор.

- Старбіт спочатку вважався загиблим в пожежі в Енезі. Але його клан й не думав втрачати силу - навпаки, з кожним днем зміцнював свою позицію. Тож інквізитори відновили пошуки. Років за десять вони знайшли схрон, де його знищили разом із свитою. Нижчі звісно розбігалися, але їх майже всіх відловили. Десь років тридцять тому загін ельфійських мисливців ще одного знайшов. А от тепер Вальдегор. Але на нижчого ти ніяк не тягнеш.

- При умові, що він спробував мою кров?

- Так. Але я не знаю, ким ти був до цієї зустрічі. Опісля - точно нижчим назвати не можна.

- Дякую й на цьому, - буркнув Вальдегор.

- А от на архівампіра - легко.

- А звідки взагалі взялись ці архівампіри? - ми вже вийшли на зовні, й від яскравого сяйва зірки довелось мружити очі. Такі перепади освітлення мене завжди дратували.