Частина Третя. 1. Літо 157р.

01 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Ось й літо прийшло. Однією з переваг розташування Маг-Рівіка було те, що пекельної спеки не передбачалося.

Я закінчувала свою зміну в “Кристалі”, коли прийшла Дельсея. Дівчина постійно трагічно зітхала через те, що хлопець який їй подобався, одружився з іншою. Вона все ніяк не могла зрозуміти, чому він обрав не її - іллінку з поважної, чистокровної родини, а магиню-напівкровку. Про те, що сама Дельсея була дуже слабким побутовим магом, навіть не згадувалось.

Я, звісно, поспівчувала напарниці - адже поганий настрій міг стати причиною мого спізнення на зустріч: дівчина була занадто розсіяною й залишити її саму не могла. На мій порятунок до крамниці вчасно завітала пані Прієр, тож очікування під дверима Соренто не затяглось до вечора.

Я окинула поглядом зовнішність хлопця. На майбутньому некроманту був дорогий, але вже добре поношений одяг. Закляття відновлення чи ілюзій точно не були його сильними сторонами. Та мене зовнішність не бентежила - сама б так ходила, аби вчасно не злізла луска.

До початку вистави було більше години, тому вирішили поїсти - бо зі сніданку в роті, ані крихти не було. Лавок по місту не передбачалось, тож наш вибір пав на сходи театру, на яких з великим задоволенням знищували Кошині пиріжки з м’ясом. Соренто спочатку ввічливо відмовлявся, але апетитний аромат випічки переміг гордість.

- З чого такий натовп? - запитала я, помітивши, що на майдані біля театру почали гуртуватися невеличкі компанії розумних і щось емоційно обговорювати.

- Сходжу, дізнаюсь, - запропонував Соренто.

З пиріжками було покінчено, а вільний час ще лишився.

Ходив хлопець не довго. Я навіть не встигла втратити терпіння й почати підслуховувати.

- Наступна хвиля чужинців, - доповів Соренто.

- А чого такий ажіотаж?

- Ажіо.. що? - перепитав він, злегка нахиливши голову. - Іноді через твій акцент тебе важко зрозуміти.

Так, заклинання вже давно розсіялось. І добре, що за перші місяці перебування тут я встигла вивчити мову - хоча б на прийнятному рівні, вдосконалюючі її кожного дня. Але був і зворотний бік - виліз мій акцент, який раніше приховувала магія. До цього я звучала майже як місцева, а тепер навіть просте слово могло видати мене з головою.

- Що такого в новій хвилі потраплянців?

- Бо ніхто так і не знає, чого від них очікувати. Яку загрозу вони несуть?

- Тобто, мене ти також боїшся?

- Саме тебе - ні. Ти складаєш враження розумного перевертня. Але є інші. І ніхто не знає, з якою саме метою вас в цей світ привів Головний.

- А у Головного є ім’я? Всі говорять “Головний”, але я жодного разу не чула його імені. Воно під забороною? Чи якщо промовити його в голос - біду накликати можна?

- Ні. Просто його знають лише жерці. Ім’я - як ключ. За легендою, якщо його вимовити, то можна привернути увагу Головного. І він прийде на допомогу.

- Як у війні?

- Скоріше за все. Хтось добре попросив - і він з’явився. Щодо інших - тут набагато простіше. Їх імена не є таємницею, того від них отримають допомогу частіше.

- А скільки їх усього?

- Дванадцять старших й купа молодших. Їхні храми розташовані по всьому материку. Ти що, не разу не заходила до храм?

- Була одного разу. Хуртовину пересиджували. Але в ньому якось було не до богів. Хотілося, щоб хутчіше світанок настав. Жерці на нас не добре дивились. Постійно переслідувало відчуття наче на нас прокляття насилають. Але повернемось до богів. Я так розумію, це місцеві боги, так? Так. А щодо релігії яка була раніше? Ваша ж раса не місцева. Ви ж також потрапили в цей світ. Як ви прийняли нову? Куди поділась згадка про минуле?

- Оце так питання! Мені ще ніколи на побаченні про це не питували. Боги, звісно, були. І їм навіть зараз продовжують вклонятися юмінари. Але навіть не знаю, чи здатні вони відповідати в цьому світі. Я не раз бачив, як мій дідусь-юмінар починав та закінчував день з молитвою до них. Чи була від того користь, чи ні - мені не відомо. Але традиція збереглась, хоча часу пройшло дуже багато. Юмінари взагалі дуже пов’язані з минулим. Це ілліни легко прийняли місцеву культуру - змішавши її зі своєю, отримали нову.

- Поки ще є вільний час, розкажи ще щось про свою расу, - попросила я. Майже кожен п’ятий місцевий житель Маг-Рівіка був ілліном, тому мені було цікаво про них почути.

- Почну з початку. Отже. Колись дуже давно, так, що навіть кам’яні священні плити цього не зберегли, в цей світ прийшли ілліні. Прийшли не самі, а в компанії карголів-воїнів та юмінарів-рабів. Майже одразу зайняли землі на півночі й заснували своє королівство, яке і досі там знаходиться. До речі, Маг-Рівік й Норгердор були однією країною. Від рабства, як ти може чула, нещодавно відмовились, хоча й досі прислугою в домі аристократів є юмінари. Що ще? Іншої іпостасі не маємо. Але магією деякі володіють - вона зазвичай передається спадкоємно. Міжрасових шлюбів намагаємося уникати. І не дивись так на мене - я скоріше виняток, аніж правило. Аристократи - пихаті. Бідняки - горді. Король, щоправда, вже не так впевнений у своєму божественному праві, як його попередники. Ось так.