Частина Друга. 2. Весна 157р.

10 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Я з усього розмаху влетіла в пишну ялинку - і мене з головою накрило снігом, яким до цього були щільно обліплені гілки.

- Вже краще, - похвалив Вальдегор, допомагаючи піднятися на ноги.

Я з ним була не зовсім згодна, але сперечатися не стала. Сьогодні ми відпрацьовували навички рукопашного бою, й мені коштувало багато зусиль, аби не перетворитися на дракона. Не знаю чому, але коли в моїх руках був меч чи лук, майже не виникало бажання вирвати горло голими пазурями. Гор про це знав, але все одно не боявся спарингу зі мною.

І це, мабуть, найбільше мене вражало - він не боявся. Ані моїх випадкових вибухів сили, ані звіриної люті, яка іноді виривалася зсередини. Більшість тримала б дистанцію. А він - ні. Просто стояв переді мною, спокійний, мов скеля. І, можливо, саме тому я дозволяла собі трохи більше поруч з ним.

- Досить валятися в снігу. Сніданок охолоне, - покликав нас Коша. А коли опинилися на ґанку, кинувши на нас незадоволений погляд, видав по вінику та додав: - У будинок в такому вигляді не пущу.

Позбавившись снігу, ми увійшли в дім, де запах свіжої випічки зі смаженим м'ясом викликав голодне бурчання. Я кинула погляд на Вальдегора - він уже усміхався одним кутиком рота, наче вгадав, що я думаю.

- Сьогодні знов піду до руїн, - сказав він, коли втомив перший голод. - Можливо, цього разу буде більше можливості дізнатися про те місце.

- Було б не погано дізнатися хоча б назву міста, - пошуки я підтримувала.

До Маг-Рівіка вампір більше не виходив. Книги в будинку скоріше були відсутні, аніж присутні. Мої тоненькі конспекти прочитані до дірок, а роботи по дому не було - Коша добре справлявся зі своїм завданням. Того Вальдегор і лазив по лісу в пошуках чогось нового та відповідей: "Хто він?", чи "Звідки тут узявся?".

- У місті була бібліотека чи архів, - продовжив хлопець, - але вона повністю згоріла. Всередині лише залишки попелу.

- Якщо бібліотека, то шкода.

- Тобто архів - ні?

- Також шкода, але не так сильно, як книги.

Я всміхнулася краєм вуст. І хоча говорили ми ніби про дрібниці, мені було добре. Спокійно. Надійно. Гор говорив прості речі, але в його голосі було щось таке… щемке. Схоже на самотність. І, певно, тому мені хотілося, аби він таки знайшов відповіді на свої питання. А ще - щоб після того не зник.

Я ловила себе на думці, що, попри всі хаоси світу, мені хочеться його присутності. Поруч. Просто поруч. Іноді, коли він мовчки сідав навпроти за столом або проходив повз і трохи нахилявся, щоб щось сказати, десь під ребрами тремтіло м'яке тепло.

- Будите продовжувати - хтось запізниться до школи, - перебив нас Коша, склавши руки на грудях і роблячи вигляд, що грізний.

Запхавши в себе останню ковбаску на ходу, та я стрімко підхопилася. Перестрибуючи через сходинку, піднялася за сумкою.

***

Заняття, у чимось роздратованого магістра Ванліра розпочалося з того, що ми здали реферати, задані на попередньому уроці. Обрав двох “жертв” - Філла та хлопця на ім'я Патрік Брек - для захисту своїх робіт. Обидва впоралися з завданням, чим, без сумніву, покращіли магістру настрій. Далі урок пройшов легше. Магістр розповів про методи "харчування" немерців: кров, плоть, енергія та емоції. Трохи моторошно, але цікаво. На жаль, не обійшлося без нового завдання - чергового реферату. Паперу не накупишся, особливо за його ціною.

Після обіду вирушила на тренуваня з елементаристики. Майданчик виявився обліплений учнями. Схоже, всі прийшли подивитися саме на мене. Витрищалися відверто, без сорому. Я це добре відчувала, бо зайва увага заважала концентруватися на завданні.

Магістр Дафстін, ще на минулому уроці поділив нас на чотири групи, згідно зі стихією. Через те що в мене був вибір, я обрала вогонь. Це здавалося логічним. Правильним.

Тепер я стояла навпроти запаленої свічки й намагалася керувати полум’ям. Виходило… кепсько. То воно ледь жевріло, ніби знущаючись, то раптово спалахувало, обпікаючи повітря й відкидаючи всіх на крок назад. Я чула хихотіння з натовпу. Глузування. Пошепки.

Магістр швидко зорієнтувався і грізно махнув рукою, розганяючи зібраних спостерігачів. Ті неохоче, але відійшли. Я видихнула, спробувала заспокоїтися. Але не змогла.

Серед натовпу я встигла помітити знайомі обличчя - чорняву та білявку з бібліотеки. Тих самих, що намагалися мене провокувати. І зараз вони не самі - з ними була незнайомка, дівчина. Я розуміла, що це не просто цікавість. Це перевірка. Або спостереження перед нападом.

***

А вже ввечері, коли я вийшла до залу “Ведмедика” по брудний посуд помітила Частвінга Ванліра. Він сидів за дальнім столом, відсунутим трохи вбік від основного освітлення, у компанії з незнайомого чолова. Обоє схилилися над чимось, що лежало між ними, говорили тихо, майже шепотом, але жести видавали: це була суперечка. Зосереджена, напружена, така, що кожне слово важило більше, ніж здається зі сторони.