Частина Перша. 3. Зима 156-157рр.

08 Морозія 156р.

Північний Шлях

Через несподівану хуртовину, яка знизила видимість до нуля, каравану довелося зупинитися на околиці маленького села під назвою Білі Кручі. Де вони знайшли ті кручі - не відомо. Я за три дні бачила лише ліс, засніжений до самої крони. Можливо, кручі сховані десь під білим покривалом, і самі забули про своє існування.

Вільного місця в місцевому трактирі для ночівлі не було зовсім. Навіть лавки в обідньому залі вже встигли зайняти більш досвідчені мандрівники. Та що лавки - в конюшні не було зайвого місця.

Тож жовелося розміститися на задньому подвір’ї. Сніг скрипів під ногами, коли я обирала рівніше місце, аби встановити свій намет. Холод пробирав до кісток, пальці зводило від морозу, але я все ж дістала з браслета спорядження, розклала полотно, натягла тент. З дозволу господаря трактиру я прихопила оберемок наколотих полін - сухих, з морозним присмаком кори - й заходилась розпалювати багаття. Вогонь запалав з третьої спроби, і я підсунула руки до тепла, вдячна за хоч якийсь затишок.

З їжі залишилися лише крупа та трохи сушеного м’яса. Нічого святкового, але після довгого дня в холоді навіть простий суп здавався делікатесом. Я зачерпнула води з криниці, трохи постоявши в черзі з місцевими, і поставила казан над вогнем.

Запах м’яса змішався з димом. Шкода, що не було овочів - хоча б цибулі з морквою. Але я не скаржилась.

Я сиділа біля багаття, загорнувшись у плащ, і дивилась, як тане сніг поруч із полум’ям. Навколо - темрява, мороз і тріск дров.

І коли вечеря була майже готова, до мене підійшов один з охоронців. Його кроки були легкі, обережні, майже нечутні.

- Доброго вечора, - привітався незнайомець, і його голос, глибокий і рівний.

- Доброго, - відгукнулася у відповідь та підвела голову намагаючись при цьому добре розгледіти співрозмовника.

На перший погляд, визначивши до якої раси належить цей високий хлопець з гострими кінчиками вух, які виглядали з чорного, наче праскою випрасуваного, довгого волосся, не змогла, проте деякі натяки були. Та найбільше вражав запах. Від нього пахло лісом - не тим, що нісся з довколишніх засніжених дерев, а іншим, старшим, диким, живим.

- Я Атарільдо, можна просто Террі. А як звати вас?

- Ята, - одразу скоротила своє ім'я здивувавшись ввічливості. Всі - від охоронців і до торгівців - зверталися лише на “ти”.

- Дуже приємно познайомитися. А правда що ви їдете до Маг-Рівіка?

- Так, - коротко відповіла я. Робити таємницю з кінцевого пункту своєї подорожі я не збиралася.

- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на ларків на сто. Я, як і ти, маг - тому добре відчуваю її присутність. І також прямую до Маг-Рівіка, вступати до школи, - при цьому він так широко посміхнувся, що в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло. А як далі будеш рухатися після Сарадана?

- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора. Це зручно і безпечніше, аніж їхати водиночку.

- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.

- Так, - зітхнула я. - Через те, що караван буде стояти аж десять днів, думала скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.

- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним - це божевілля. Але ти ж емпат. Можеш відчути, що я не завдам тобі шкоди.

Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але щось замовчував, бо його шалене серцебиття здавалось - ось-ось проб'є грудну клітину.

- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще, - Террі опустив погляд у багаття. - Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.

Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на двадцять, а то й менше, я добре відчувала: у ньому ще живе підлітковий бунт, дикий і нестримний.

Я зважила всі “за” та “проти” й зробила вибір.

- Добре, я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей, щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.

- То не є проблемою, - посміхнувся Террі. - Мій Ернііл спокійно витримає двох.

- А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через запізнення.

- Повинні. Ернііл - чарівний кінь, він вміє скорочувати простір. Якщо все піде добре, то будемо в Маг-Рівіку ще до початку іспитів.

15 Морозія 156р.

Північний Шлях

Сівши у сідло вдруге в житті, я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як змусити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду.