16.06.158р.
Вільні Землі
Я незадоволено сопіла за спиною декана. В місті стільки всього важливого відбувається, а ми знов мандруємо розбитою дорогою. Хоча саме в цьому місці вона добре збереглась. Та цьому лісу здавалось не кінця, ні краю не буде, високі крони якого не рятували від спеки. Зірка стояла високо в небі й добряча напікала нам голови.
Лавер раптом зупинився й діставши фляжку зробив ковток води, після чого хлюпнув у долоню та вмив спітніле обличчя. Спека стояла наче ми знаходились на півдні материка, а не на півночі. Дивно як при такій температурі листя не жовтіло. Я вже давно йшла лише в одній сорочці, сховавши до браслету туніку з плащем. Хотілося туди й штанці засунути, мої голі ноги навряд збентежать декана, а сорочка досить довга, щоб прикрити сраку, та дивні, місцеві комахи дуже болісно кусались.
- Як ти? – запитав мене Лавер, протягуючи флягу.
- Ще трохи не втримаюсь, та роздягнусь й вкриюсь лускою, - чесно відповіла я після того як також зробила ковток води. – Звідки така спека?
- Через зламний артефакт, - впевнено відповів чоловік. - Щойно його знайдемо, знешкодимо, й стане легше дихати.
Це був не перший артефакт, який ми знешкоджували, поступово очищуючи Вільні Землі.
- Нам туди.
Промовив Лавер після короткої перерви. Піднявши ліву брів я з недовірою подивилась на вказаний напрямок - суцільні зарослі. Та на щастя серед них малась майже непомітна доріжка, яка колись була офіційно дорогою, про що свідчила плитка під ногами.
***
Невеличкий замок повністю поглинув плющ, залишивши вільним лише шпиль.
- Намагайся не чаклувати, - попросив декан дістаючи сокиру.
В мене сокира також була, та вона лежала в браслеті, а щоб її дістати треба скористатися магією, тому я поступила простіше, трохи збільшила пазурі.
Вхід до замку очистили досить швидко, навіть втомитись не встигла. Та за порогом на нас очікував черговий сюрприз. Все подвір’я було вкрите кригою. А ще моїх вух торкнулось ледь помітне дзинчання. Наче бджолиний рій.
- Й що надалі? – запитала я.
Діставати одяг зі схованки не поспішали, та й кроку вперед зробити не наважувались.
- Потрібно знайти винний в цій аномалії артефакт. Та де його шукати?
- Я чую сторонній звук. Це може бути він?
- Скоріш за все. Хутчіш ходімо в його бік, поки самі не перетворилися на кригу.
Я трохи постояла, щоб краще зосередитись та визначитись з напрямком.
- Нам туди, - й вказала на башту.
- Туди так туди, - погодився декан та не встигла я зробити й кроку як він спіймавши мене за руку голосно вигукнув: - Стій!
Зупинилась я дуже вчасно. Крига почала розповсюджуватись за поріг замку, майже непомітно захоплюючи нові території.
- Я можу обернутися й долетіти до вежі, - запропонувала вихід.
- Мене підняти зможеш?
Декан розумів, що без магії дістатися потрібного місця не зможемо, та іншого плану зараз в нас не було. Навіть якщо зачинимо ворота, закляття вже вирвалось на волю.
***
Добре, що вежа мала невеличку площадку, де я змогла приземлитись. А ще добре, що декан погодився з використанням полум’я драконів, щоб звільнити від криги клаптик поверхні. Двері ж, що вели в середину, з легкістю вибила хвостом, настільки трухляві були.
Всередині криги не було. Та все одно почувалась там невпевнено. Наче в якийсь фільм жахів потрапила. Йшли обережно один за одним, спочатку я, потім декан. Самідір взагалі у вигляді білки сидів в мене на плечі, не ризикуючи до чогось торкатися, лише напружено розмахував своїм хвостиком.
Спустившись на декілька поверхів ми опинились в покинутій лабораторії-майстерні, де посеред залу була розташована прозора сфера, в якій іноді спалахували блискавки. Що саме це той артефакт, навіть сумнівів не було. Все навколо, включно сходи й стіни були в пилу й павутинні, а чарівна куля, сяяла наче її нещодавно полірували.
- Є ідеї як її вимкнути не розбиваючи при цьому? - запитала я.
Лавер трохи здивовано на мене подивився. Він, непогано знаючи мене, сподівався, що саме я запропоную її розбити.
- Треба подумати. Я гадаю в нас є трохи часу на роздуми. Тому треба спочатку її дослідити.
Я й дала. А сама залишивши зосередженого чоловіка спустилась ще на один поверх.
На цей раз це було більш схоже на вітальню.
Дивани, крісла, столики, шафи. Й все це щільно оплетено павутинням, та й світла не вистачало, тому одразу й не помітила, що у кріслі хтось сидів. Підійшовши ближче, щоб краще роздивитись, я зрозуміла, що це був чоловік. Колись. Зараз же це була висушена мумія, що тримається лише завдяки павутинню. Зачешеш не обережно, й розвалиться.
- Ята! – почула я оклик декана. – Де тебе носить?! Бергар кульгавий… Нічого собі. Сподіваюсь ти тут нічого не чіпала й тим паче не чаклувала.