Частина Сьома. 1. Літо 158р.

02.06.158р.

Маг-Рівік

Ще вчора ми обговорювали нових чужинців, робили ставки скільки з них магів, раділи початку літа, а сьогодні повернулися до пошуку хоча б якихось зачіпок.

Вранці прийшов лист від Террі. Друг розповів, що дізнався як можна зняти з Соернто прокляття. Й тут би радіти, а от ні. З цим нам могли б допомогти лише чистокровні інголи, та на жаль жодного представника не залишилось у цьому світі. От тут в голові й промайнула думка. Інголи хоча й вважаються умовно місцевою расою, та все одно вони звідкись прийшли. От би знати звідки й як туди потрапити. А ще друг розповів, що можна відтягти дію прокляття, якщо ділитися своєю життєвою енергією. В голові ж одразу пролунала думка: а скільки цієї енергії в безсмертних? Треба з цим питанням якомога швидше впоратись, бо час для Рена спливає.

Та це не єдиний мій головний біль.

Декілька днів минуло від розмови з Беллатором, а я й досі не знала що з цим робити. Звісно я розповіла Вальдегору, написала Террі, та дупою відчувала, своїми силами не впораюсь. Потрібен більш впливовий союзник. Більш обізнаний. Й лише один розумний спадав на думку. Тим паче, що він й так ним був, лише розповідав не про все, що дуже дратувало, гнівало та бісило. От завтра, в Нічийних Землях і поспілкуємося.

То все завтра. А сьогодні потрібно не тільки відвідати уроки, отримати нові знання, а й все ж таки вирішити, чому ніхто з Соренто на змаганнях так і не зв’язався. Чи то вони помітили на ньому нові чари, чи щось їм завадило інше.

***

На уроці магістра Карла проходили чергову магічну тварину, а з магістром Ванліром розглядали наступну нечисть. На елементаристиці вивчали суміші вогняної та земельної магії. А на улюбленій артефакториці розбирали як магія різних рас впливає на роботу виробів. Й кожен викладач намагався якомога більше завантажити самостійними завданнями перед іспитами, тому нічого дивного, що бібліотека знов переповнилась шумом, товкотнечею та чергами за довідниками. Цього разу іспити очікували й Вальдегора, як особистого учня, що навчається дистанційно, тому вампір сидів поряд по самі вуха “занурений” в довідник з некромантії.

Компанія за столом зібралась велика, адже зокрема звичного складу до нас доєдналась Біра та Лавена з подружкою-одногрупницею Норін. Здавалось, що якщо так й надалі будемо зростати, то одного столу буде замало. Та на жаль цілительки навчалися останній рік, подалі на них чекала практика в лікарні.

Ми з Бірою удвох гортали довідник з арефакторики, пошепки запитуючи одна одну потрібну інформацію, коли до нашого столу підійшла Міранда.

Я здивувалася: що їй потрібно? Адже ми не розмовляли з тієї самої ночі, біля “Ведмедика”. Я пані Дору інколи бачила в школі, переважно в компанії з деканом, чи магістром Дотре, чи ще якогось викладача й навіть учнів, вона завжди знаходила з ким поговорити. Та зі мною Міранда жодного разу не намагалася заговорити. Та здається сьогодні настала моя черга.

Від розмови не відмовилась, тим паче в самій було декілька питань. Та й цікаво стало, чого дамонці від мене треба.

Розмовляти на території школи молода жінка вирішила недоцільним, тому телепортувала нас на околицю міста, а саме до руїн храму, де ми на весні проводили ритуал. В голові одразу поминула думка, що мене сюди притягли саме через це. А ні.

- Я хочу, щоб ти на дещо глянула, - й протягла мені старовинну шухляду. - Тільки не поспішай чіпати її зміст.

Я здивовано підняла брів й все ж обережно відкрила кришку.

Всередині лежав камінець. Чорний наче сама темрява. Та загрози від нього не відчувала.

- Він якийсь дивний, - не витримала й промовила, очікуючи пояснень.

- Його позичили у жерців. Не питай тільки “чому”, все одне не скажу.

Я знов підняла брів, даючи зрозуміти, що я здогадалась як на справді цей камінець з’явився у магів. Його вкрали.

- Й що в ньому такого особливого?

- Це артефакт. Зараз покажу як він працює.

Чаклунка спокійно взяла до рук камінець й обережно поклала на вівтар. Старовині письмена спалахнули, а над плитою з’явилася арка.

- Нічого собі! - вигукнула я. - Це прохід? Й куди він веде?

- Куди - невідомо, та точно не до світу демонів.

- Звідки така впевненість?

- Ходімо, побачиш сама.

Й знов жага пригод узяла гору над здоровим глуздом й як результат я пішла слідом.

Місце де опинилась здавалось знайомим. Чисте, блакитне небо, яскраві промені зірки, зелена трава під ногами, високі. Невеличка споруда з білого каменю, прикрашена колонами та барельєфною ліпниною. Й квіти, всюди квіти. Дерева, кущі все цвіте. А от чого не було, так це тварин, навіть комахи й ті не докучали.

- Цікаве місце, - порушивши тишу промовила Міранда. - Це міжпростір. Щось дуже схоже на аномальну зону. Але не такий небезпечний. Це місце стабільне, лише з одним недоліком, його можна відчинити лише на місці стародавніх храмів.

- Це в таких місцях збираються демони, щоб потрапити потім в наш світ?