Частина Шоста. 6. Весна 158р.

05.04.158р.

Сніговий Шлях

Лавер йшов по переду й мовчки розмірковував над тим, як дати мені чесну відповідь й водночас не розповісти зайву таємницю. Питання звісно було знов про все ті ж міжсвітові портали. Я не зовсім розуміла, що заважає демонам проникнути в наш світ, коли вони й так майже табунами тут ходять, постійно переміщуючись сюди-туди? Та щось заважало. Або хтось. Був звісно й третій варіант, та його поки тримала в голові, очікуючи підтвердження, бо саме він здавався більш ймовірним.

Тож декан мовчав, я мовчала також. Бо в мене були й свої думки.

От, наприклад торішні крадіжки з крамниць більш перестали здаватися лише просто злочинами. Навіть за мінімальною інформацією їх з легкістю можна пов’язати зі спробами демонів проникнути в наш світ. Так, цей світ я вважаю своїм й бажання його захистити лише зростає. З чим це пов’язано? Бо це мій дім. Так от. Питання з нейтралізації з боку демонів було вирішено поєднати з проблемою Соренто, а точніше поверненням його дівчини. Якщо звісно є кого повертати. В цьому були великі сумніви, сходячи що трапилось з Дельсеєю. Сподіваюсь, що ні, бо як в очі приятелю потім дивитись?

Дурна звичка - обіцяти. Добре що з Бірою вдалося все владнати. Звісно плитки про роман учениці з вчителем уникнути вчасно не вдалося, Айша не втримала рота та розповіла ще одну частину подружкам, а ті далі. Середньовічний ББС в дії. Та уникнути покарання змогли. Шкода що вчителя не знайшли, він встиг втекти раніше. Й головне! Ніхто не знає коли саме. Навіть менталісти не змогли уникнути впливу. Чи позначився вплив на мене - невідомо, бо з магістром Болівар не була особисто знайома.

Тяжке зітхання Лавера перервало мій хаос з думок в голові.

Чоловік вирішив зупинитися для відпочинку та присів на невеличкий камінець, якими ряснів Шлях в цій частині. Я розташувалась поруч, та сідати на камені не наважилась. Може й весна, й травка зелена, й промені встигли нагріти все до чого дотяглись, та все ж віддала перевагу стовбуру, нещодавно впавшого дерева. Я не зводила погляду з Калріна коли пила воду. Іллін його звісно помітив й знов тяжко зітхнув.

- Добре. Розповім, - нарешті наважився він порушити чергову обітницею. - Ті демони що потрапляють в наш світ приходять з міжпростору.

Я ледь стрималась, щоб не вскочити з радісним криком. Щось подібне я й передбачала.

- Що саме заважає скористатися ним як плацдармом ми поки що не знаємо. Можливо там просто мало місця, або туди можуть потрапити лише вищі демони. В нас лише одні здогадки. Здогадки які мають чи підтвердити, чи спростувати маги що ризикнули перейти межу.

- Якщо повернуться, - зі сумнівом відповіла я.

Не факт, що вони все ще на нашому боці й не склали присягу демонам.

- А що до темних магів? - не дочекавшись хоча б якоїсь реакції, продовжила розпитувати.

- Тут простіше. Відповідь скоріше ховається в тому, що саме з нашої сторони й вдалося відкрити туди прохід.

- Такі складнощі. Стільки зусиль. Й все це для війни та захоплення світу. Вбивства та руйнування. Яка марна трата часу та ресурсів.

- От поживеш в цьому світі дві сотні років, подивлюсь як в тебе зміниться погляд.

- Можливо все.

Раптом з кущів вистрибнула ціла зграя пухнастиків. Й вчасно. Я ледь не запитала про зруйнований храм за містом та плиту з пророцтвом. Мені ще вчитися й вчитися тримати язика за зубами.

Чергові звірі агресії в наш бік не виявляли, лише зупинившись, кроків так з десять, смішно смикали своїми крихітними носиками в пошуках смаколиків. Зовні дуже схожі на кенгуру, та зростом мені до коліна. Їх яскраво червоне підшерстя не змогло приховати більш довге, біле хутро. А ще в них був кістяний наріс на маківці, з якого стирчали голки.

- Частвінг би ногу віддав лише б своїми очима побачити макропів.

- Вони не небезпечні? - запитала я намагаючись втримати в полі зору всю зграю.

- Головне їх не дратувати та не нападати, й залишися не покусаним. Їх слина отруйна. Не смертельна, та приємного мало. Лежиш, рухатись не можеш, а все тіло болить та свербить. А ти навіть сказати не можеш.

- Вони місцеві чи їх вивели чергові маги-експерементатори?

- Місцеві. Якщо звісно можна так мовити. Їх з собою привезли ілліни, як згадку про старий світ. Спочатку вони розмножились настільки, що одяг з їх хутра носили лише бідняки. Та з часом їх ставало все менше й менше, поки повністю не зникли десь три сотні років тому.

- Й звідки вони тут взялися? З приватного зоопарку?

- Можливо, - відповів, а сам замислився на хвилинку, - скоріше так і є. Хтось тримав в клітці, а потім випустив на волю.

От не сподобалась мені ця відповідь. Точніше те, що відчула від декана. Він знов про щось вважав за краще промовчати.

- Ходімо далі, - зробивши ковток води, відав наказ чоловік тим самим уникнувши подальших розмов про макропів та їх раптову появу.

12.04.158р.

Маг-Рівік