Частина Шоста. 5. Весна 158р.

24.03.158р.

Маг-Рівік

З самого ранку я неслася наче буря до кабінету декана. Хотілося зносити все на своєму шляху. Двері, меблі, розумних. Та я стримувалась. От дістанусь потрібної кімнати й там влаштую безлад. Принаймні я про це мріяла вчора. А сьогодні трохи заспокоївшись хотілося лише влаштувати істерику на тему “Від мене знов переховують інформацію.”

Повноцінної істерики також не вийшло. Так лише трохи полаялась.

Лавер зітхнувши та посадивши в крісло розповів все, про що дізнався стосовно чаші, а разом й про кулон.

Отже. Чаша старовинний артефакт, що належав самому Фальграму, останньому імператору. Саме цей предмет використовували для обряду передачі влади. Цей і ще декілька. А саме перстень-печатка, корона, жезл та кулон. Після падіння імперії ці речі зникли. Та не безслідно. Іноді вони зустрічались. То в приватній колекції, то на голові короля, то в якомусь храмі. Але останні двісті років про них ніхто не чув. Навіть їх існування почали вважати легендою.

Й от тут на тобі. З’явились. Та не просто, а з накладеним на них прокляттям. Одним. Ось чому я відчувала їх схожість.

Зараз всі вільні сили були покладенні на пошуки інших трьох артефактів та тих хто поширив попередні два. Тому звітувати перед ученицею часу немає. Аргумент був переконливий, та я все одно нагадала, що я, з їх же слів, не остання розумна. Й все що відбувається на пряму відноситься до мене, тому хоча б інколи треба розповідати, щоб дурниць не накоїла. З “дурницями” декан погодився, й запевнив, що він й так розповідає майже все одразу. Майже.

26.03.158р.

Маг-Рівік

Чергове свято охопило Маг-Рівік.

День весняного рівнодення.

Минулого року я це свято не відмічала, бо випадав він на навчальний день. Як не відмічала? Звісно згідно з традиціями я прибрала в домі, а от викидати зайвого мені ще нічого було. А ще загадала бажання та попрощалася з негативним думками. Все. Гуляти не ходила.

Цього року мотлох, щоб його позбутися, в будинку був, та позбавлятися його не поспішала, ще знадобиться. Тому почитавши декілька побутових заклинань, навела чистоту в будинку, повісила декілька віночків сплетених з гілля дерев, щоб відлякати злих духів. На цьому мій запал закінчився й знов відправилась до гуртожитку, продовжити слідкування.

В гуртожитку вже було чисто. Дівчата впорались самі без чужої допомоги тому сиділи гарно вдягнені й очікували на мене, щоб піти в місто, не тільки святкувати день весняного рівнодення, а й день народження Фіони. Подарунок я приготувала заздалегідь, кулон-артефакт, що накопичує магічну енергію. Майбутня цілителька йому дуже зраділа й одразу повісила на шию, сховавши під сорочку.

Об’єкт мого спостереження, натягнувши на обличчя подобу посмішки, також зібрався в місто в компанії своїх приятелів. Та мене не обдуриш. Я чітко відчувала, що розважатися хлопець не налаштований, а лише чекає, граючи роль безтурботності.

Й дійсно.

Спочатку Соренто гуляв з друзями поміж рядків роздивляючись смаколики. Потім завітав до корчми та пригубив келих з елем. Навіть на майданчик з вогнищем, де зібрався натовп танцювати прийшов. А от потім не помітно зник. Як непомітно? Для звичайного ока непомітно, та не для Самідіра. Фамільяр вчасно встиг мене попередити тому загубитися в натовпу Соренто не вийшло.

Й знов ми йшли до порту. На цей раз на мені був новенький артефакт для зв’язку. На жаль розмовляти по ньому було неможливо, та якщо мені буде термінова потрібна допомога, то його пара-двійник, що знаходився в Лавера нагріється привертаючи увагу. Також він був маяком, щоб визначити моє місце розташування.

Двері вже знайомого мені складу лише тихенько скрипнули коли я їх відчинила. На жаль в повній тиші покинутого приміщення цей звук було добре чутно.

- Нащо ти за мною стежила? - відірвавши погляд від порталу, запитав мене Соренто.

Я злякалась. Приятелю залишалось лише декілька кроків, щоб перейти межу стихійного порталу.

- Щоб допомогти, - чесно зізналась я.

- Допомогти? В чому?

- Врятувати твоє життя.

Радіючи, що наша розмова змусила затриматись хлопця, почала потихеньку до нього наближатися.

- Моє?

Мене накрило хвилею емоцій. Біль, відчай, приречення. Гнів.

- А врятувати ще когось бажання не маєш? - розлючено запитав хлопець.

- Я б увесь світ врятувала, якби мала б таку силу, - знов чесно відповіла, бо розуміла, брехня лише завадить. - Та на жаль поки не можу. Розкажи про свою біду, й давай вдвох обміркуємо як її вирішити.

Я вже була майже поряд коли Соренто голосно вигукнув:

- Не чаклуй на мене!

- Й не збиралась.

- А що ти зараз робиш?

- Ти ж знаєш, що я емпат. Тому хочу, щоб ти мав змогу відчути, що я не бажаю тобі зла. Я твій друг, Рен.